Отак ми й просиджували цілими днями утрьох з котом, ув’язнені разом із померлими; здавалося, що навіть старий рік потрапив у пастку разом із нами.
І тільки на п’ятий день велика печаль оволоділа моїм серцем.
Я скрізь прибрала, помила посуд, а поки Моріс його витирав, Джудіт розкладала на столі пасьянс. Така переміна ролей усім сподобалася. Коли ж із миттям посуду було покінчено, я покинула компанію й пішла до вітальні. Там я розчинила вікно, вибралася з будинку у білий простір і пішла по снігу (з того боку сніг був не дуже глибокий).
Увесь мій смуток, стримуваний упродовж багатьох років книжками й бібліотечними полицями, накотився тепер на мене нестримною хвилею. Я сіла на лавку, захищену від снігу високим тисовим живоплотом, і цілком віддалася своїй печалі, широкій та глибокій, як сніг довкола мене, і такій само чистій і незаплямованій. Я плакала за міс Вінтер, за її привидом, за Аделіною та Еммеліною. За сестрою, за матір’ю і за батьком. А найжахливішим було те, що я плакала від жалю до себе. Це було горе малої дитини, навіки розлученої зі своєю половинкою; горе дівчинки, яка, схилившись над старою бляшанкою і побачивши там старі папери, зробила несподіване, приголомшливе відкриття; це було горе дорослої жінки, яка сиділа на лавці і плакала серед снігу в примарному світлі зимового дня.
Коли я прийшла до тями, то побачила біля себе доктора Кліфтона. Він обійняв мене за плечі.
— Я знаю, — сказав він. — Я все знаю.
Звичайно ж, він нічого не знав. Тобто знав, але не все. Однак саме це він сказав, і саме ці слова мене заспокоїли. Бо я знала, що він мав на увазі.
У всіх нас є свої печалі, і хоча обриси цих печалей, їх тягар і обшир у кожного свої, присмак гіркоти однаковий для всіх нас. «Я все знаю», сказав лікар Кліфтон, тому що був людиною, — тож у певному розумінні він дійсно мав рацію.
Він повів мене назад, у тепло.
— О Господи! — переполохалася Джудіт. — Я вам какао нагрію!
— І трохи бренді туди додайте, — порадив лікар.
Моріс підсунув до мене крісло й почав шурувати в каміні.
Я потроху сьорбала какао. З молоком: його привіз лікар Кліфтон, приїхавши сюди з фермером на тракторі.
Джудіт укутала мене шаллю, а сама заходилася чистити картоплю на обід. Моріс, вона та лікар час від часу обмінювалися короткими фразами: що приготувати на вечерю, чи скоро вщухне сніг, коли відновлять телефонний зв’язок. Отак, обмінюючись звичайними фразами, вони самі, без моєї допомоги, і розпочали важкий та тривалий процес відновлення буденного життя після того, як його раптово перервала немилостива смерть.
Мало-помалу ці фрази почали з’єднуватися докупи й перетворюватися на повноцінну розмову.
Спочатку я тільки прислухалася до голосів, а потім і сама приєдналася до бесіди.
Я повернулася додому.
До крамниці.
— Міс Вінтер померла, — сповістила я батька.
— А ти? Ти — як? — спитав він
— Я? Я — жива.
Батько посміхнувся.
— Розкажи мені про маму, — попрохала я його. — Чому вона така?
І він розповів мені:
— Під час пологів їй стало дуже погано. Тебе вона побачила вперше вже згодом, а твою сестру їй не довелося побачити ніколи. Вона сама ледь не померла. На той час, коли мати прийшла до тями, операція з вашого розділення вже відбулася, і твоя сестра…
— І моя сестра померла.
— Так. І ніхто не знав, виживеш ти чи ні. Я ходив від ліжка твоєї матері до твого… Боявся, що втрачу вас обох. Молився всім знаним мені богам, щоб вони зберегли вам життя. І мої молитви було почуто. Частково. Ти вижила. Але мати так до кінця і не одужала.
Залишався ще один момент, який мені хотілося з’ясувати.
— А чому ти не розповів мені? Не розповів про те, що я — одна з двійні?
Батько повернув до мене згорьоване обличчя, потім ковтнув — і заговорив хрипким від хвилювання голосом.
— Історія твого народження — сумна. Твоя мати вважала, що мала дитина навряд чи сприйме таку історію. Якби я міг, я б узяв цей біль на себе, Марґарет. Я зробив би все заради того, щоб уберегти тебе.
Ми сиділи й мовчали. Мені пригадалася решта запитань, які я хотіла поставити, але потреба в них уже відпала.
Я простягла руку батькові — і в той самий момент він простяг мені свою.