За три дні я встигла побувати на трьох похоронах.
Проводжати міс Вінтер в останню путь прийшло багато людей. Уся країна оплакувала смерть улюбленої письменниці, й тисячі читачів приїхали засвідчити шану її пам’яті. Я ж полишила жалобну церемонію, як тільки з’явилася нагода, бо встигла попрощатися з померлою раніше.
Другий похорон відбувся тихо і спокійно. На ньому були присутні тільки Джудіт, Моріс, лікар Кліфтон і я. Ми ховали жінку, яку впродовж служби священик називав Еммеліною. По закінченні служби ми коротко попрощалися і роз’їхалися.
Третій похорон був найскромнішим. У крематорії в Бенбері я була єдиною особою, у присутності якої священик зі смиренним виразом обличчя наглядав за переданням «у руки Господа» скелета нерозпізнаної людини. Так, «у руки Господа», хоча саме я «від імені родини Енджелфілдів» забрала опісля урну із прахом.
В Енджелфілді з’явилися проліски. Точніше, тільки-но почали пробиватися крізь мерзлу землю, щоб вистромити зі снігу свої гострі зелені пагінці.
Я підвелася й прислу´халася. То був Аврелій; він саме проходив крізь цвинтарну браму. На плечах у нього був сніг, а в руках — квіти.
— Добридень, Аврелію!
Який він став сумний! Який блідий!
— Ви так змінилися, — зауважила я.
— Погоня за нездійсненним виснажила мене. — Його очі, завжди такі добрі, тепер наче вицвіли і кольором нагадували блякло-блакитне січневе небо. Вони були такі прозорі, що крізь них можна було побачити всю його спустошену, розчаровану душу. — Усе своє життя я намагався знайти свою родину. Хотів дізнатися, хто я. Останнім часом у мене знову з’явилася надія. Я навіть почав був сподіватися на відновлення стосунків з родичами. Але, на жаль, я помилився.
Стежиною, яка заросла травою, ми пройшли між могилами, згребли з лавки сніг і сіли. Аврелій занурив руку в кишеню і видобув звідти два тістечка. Одне він машинально подав мені, а в друге вп’явся зубами сам.
— Це ви мені принесли? — спитав він, поглянувши на урну. — Нею й завершується моя історія?
Я подала йому урну.
— Яка легка! Як повітря. Тим не менш… — Аврелій зробив жест, намагаючись зобразити, як йому тяжко на душі, і хотів був продовжити фразу, але змовк, поставив урну на землю і знову вп’явся зубами в тістечко.
З’ївши все до крихти, він нарешті заговорив знову.
— Якщо вона була моя мати, то чому я був не з нею? Чому не помер разом із нею тут, в Енджелфілді? Чому це вона віднесла мене до будиночку місіс Лав, а сама повернулася до палаючого маєтку? Чому? У цьому немає сенсу.
Аврелій підвівся, зійшов з головної алеї і рушив вузьким лабіринтом між могилами. Я пішла за ним. Нарешті він зупинився біля могили, яку я вже бачила раніше, і поклав на неї принесені із собою квіти. Це був простий, безхитрісний надгробок.
Джоанна Мері Лав
Повік незабутня
Бідолашний Аврелій! Він був такий стомлений! Він ніяк не відреагував, коли я взяла його під руку. Але за мить розвернувся і поглянув на мене.
— Краще не мати історії взагалі, аніж мати таку, що безперервно змінюється. Усе життя я переслідував свою історію, і мені ніяк не вдавалося спіймати її. От телепень! Ганявся за своєю історією, коли поруч була місіс Лав, яка мене так любила!
— Я ніколи не сумнівалася, що вона вас любила.
«Місіс Лав була для Аврелія доброю матір’ю. Кращою, ніж будь-хто із двійнят», — подумалось мені.
— Може, ліпше нічого і не знати? — обережно підкинула я думку.
Він перевів погляд з надгробка на бліде небо.
— Ви й справді так вважаєте?
— Ні.
— А навіщо ж ви тоді це кажете?
Я висмикнула змерзлу руку з-під його руки і засунула її в рукав свого пальта.
— Так уважає моя мати. Вона гадає, що невагома, незначуща історія є кращою за тяжку й сумну.
— Ага. Отже, ваша історія — тяжка й сумна?
Я хотіла була змовчати, та коли мовчанка надто затяглася, стала розповідати Аврелієві свою власну історію.
— У мене була сестра, — почала я. — Близнючка.
Аврелій повернувся і поглянув на мене. Його широкі й дужі плечі чітко окреслилися на тлі зимового неба. Він стояв і мовчки слухав, поки я виливала йому душу.
— Ми народилися з’єднаними. Ось тут… — і я провела рукою по тому місці, де в мене був шрам. — Вона не могла вижити без мене. Їй потрібно було, щоб моє серце билося для неї. А я не могла жити з нею. Вона виснажувала мої сили. Нас роз’єднали, і моя сестра померла.
Моя друга рука накрила ту, яка трималася за шрам, і сильно її притисла.
— Моя мати ніколи не розповідала мені про це. Гадала, що буде краще, коли я не знатиму.