— Бо віддавала перевагу невагомим і незначущим історіям.
— Так.
— Але ви все одно знаєте вашу.
Я притисла руку ще дужче.
— Дізналась абсолютно випадково.
— Вибачте, — мовив Аврелій.
Він узяв обидві мої руки у свою величезну долоню, другою рукою пригорнув мене до себе. Моє вухо притислося до його грудей, і крізь одіж я почула пульсування його серця. Так б’ється людське серце, подумала я. Он воно як!
І я стояла та слухала.
А потім відхилилася.
— А знати — краще? — спитав мене Аврелій.
— Важко сказати. Але коли вже дізнаєшся, то вороття нема.
— А мою історію ви знаєте?
— Так.
— Знаєте мою правдиву історію?
— Так, знаю.
Аврелій майже не вагався. Просто зробив глибокий вдих — і відразу наче трошки побільшав.
— Ну що ж, тоді розповідайте, — попросив він.
І я розповіла. Поки я говорила, ми йшли, а коли скінчила, то помітила, що ми опинилися саме в тому місці, де крізь білий сніг пробилися перші проліски.
Тримаючи в руках урну, Аврелій завагався.
— Мені здається, що це супроти правил.
— Мені теж так здається. Але що ми можемо зробити?
— Мабуть, правила втрачають свою чинність у подібних випадках, еге ж?
— Те, що ми задумали, — єдино правильний вихід.
— Тоді до справи.
Кухонним ножем ми видовбали в мерзлій землі отвір над труною жінки, яку я знала як Еммеліну. Аврелій висипав у ямку вміст урни, й ми засипали попіл землею. Потім Аврелій утоптав землю своєю величезною вагою, а зверху ми знову поклали квіти, щоб ніхто нічого не помітив.
— Коли сніг розтане, все зрівняється, — сказав він.
І струсив сніг зі своїх штанів.
— Аврелію, це ще не вся ваша історія.
Я повела його до протилежного боку цвинтаря.
— Про свою матір ви вже знаєте. Але ж у вас був і батько. — І я вказала на надгробок Амброса. — Оце і є оті А і S, що ви мені їх показували. То було його ім’я. То була його торба. У ній він носив дичину. Ось чому там виявилося перо.
Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.
Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:
— Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.
Здивований Аврелій широко розкрив очі.
Ще одна новина. Ще одна втрата.
— Отже, мій батько теж помер. Так жаль…
— Це ще не все, — лагідно мовила я.
Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.
Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.
— Уже після того як ви з’явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.
Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.
— Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…
— Так! Вона! У вас є сестра!
Його лице розпливлося у широкій посмішці.
Я вела далі:
— І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!
— Небіж! І небога!
Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.
— Це — родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають на вас.
Крізь цвинтарну браму ми швидко покрокували до білої сторожки. Я ледь встигала за Аврелієм. Він ні разу не озирнувся — тільки біля сторожки зупинився, і то через мене.
— Аврелію! Ледь не забула подарувати вам оце.
Він узяв білий конверт і розкрив його, ніяковіючи з радощів.
Потім витягнув картку і здивовано поглянув на мене.
— Що? Не може бути!
— Так. Може.
— Сьогодні?
— Сьогодні!
Щось найшло на мене тієї миті, і я зробила те, чого ніколи не робила в минулому і ніколи, мабуть, не зроблю в майбутньому.
Я розтулила рота і щосили закричала:
— З днем народження, Аврелію!.. Здоров’я вам і щастя!..
Напевне, то було безглуздя. І вже наступної миті мені стало незручно. Та Аврелієві було байдуже. Він стояв непорушно, розпростерши руки, заплющивши очі і звівши обличчя до неба. І разом зі снігом небеса посилали йому довгоочікуване щастя.
На подвір’ї біля будинку Карен на снігу виднілися відбитки гравців у «нумо, наздожени!»: сліди маленькі і сліди ще менші, чергуючись, утворювали широкі кола. Дітей ніде не було видно, але коли ми підійшли ближче, то почули їхні голоси, що долинали з широкого дупла в старому тисовому дереві.
— Зіграймо в Білосніжку!
— Це дівчача оповідка!
— А в яку оповідку ти хочеш погратися?
— В оповідку про ракети!