— Я не хочу бути ракетою. Давай будемо човнами!
— Та ми ж були човнами вчора!
Зачувши, як дзвякнула клямка на хвіртці, дітлахи визирнули з дупла; на головах у них були капюшони, і з першого погляду відрізнити братика від сестрички було неможливо.
— Тортовик прийшов!
Карен вийшла з хати і підійшла до нас через двір.
— Хочете, скажу вам, хто це? — спитала вона в дітей, ніяково всміхнувшись до Аврелія. — Це ваш дядечко.
Аврелій переводив спантеличений погляд з Карен на дітей, потім знову на Карен, ніби прагнув очима ввібрати їх усіх і вмістити у своїй свідомості. Йому забракло слів, але Карен сама простягла йому руку, і він узяв її пальці у свою велетенську долоню.
— Якось усе несподівано… — почав Аврелій.
— Може, й несподівано, — погодилася вона. — Але ми до цього швидко звикнемо, чи не так?
Він кивнув.
Діти з цікавістю прислухалися до розмови дорослих.
— У що ви граєтеся? — спитала Карен, щоб якось зайняти їхню увагу.
— Та ми ще не знаємо, — відповіла дівчинка.
— Ми ще не вирішили, — додав її брат.
— А ви знаєте цікаві історії? — спитала Емма в Аврелія.
— Тільки одну, — відповів той.
— Тільки одну? — страшенно здивувалася дівчинка. — А в тій історії є жабенята?
— Ні, немає.
— А динозаври?
— І динозаврів немає.
— А підземні ходи?
— Нема.
Дітлахи розчаровано переглянулися: хіба ж це історія?
— А от ми знаємо безліч історій, — сказав Том.
— Безліч, — озвалася луною дівчинка, і на її обличчі з’явився замріяний вираз. — Про принцес, жабенят, магічні замки, добрих фей…
— Про гусінь, кроликів, слонів…
— Про всіх-всіх звірів.
— Про всіх-всіх.
І діти замовкли, поринувши у мандри своїми нескінченними казковими світами.
Аврелій дивився на них так, наче ці діти теж з’явилися з якоїсь казки.
— Цілий мільйон історій, — підсумував хлопчик.
— А хочете, я розповім вам одну? — спиталася дівчинка.
Мабуть, Аврелій вже мав забагато історій для одного дня, подумалося мені, але він схвально кивнув головою.
Дівчинка виставила праву руку, тримаючи в ній уявну книжку. А лівою зробила такий рух, наче розгорнула її. Швидко озирнулася, пересвідчуючись, що аудиторія готова слухати, потім знову поглянула на «книжку» і почала:
— Був собі колись…
Карен, Том і Аврелій — три пари очей спостерігають за Еммою, три пари вух ловлять кожне її слово.
Вони будуть гарними родичами.
Я непомітно вислизнула з двору й хутенько подалася вулицею.
Я не публікуватиму біографії Віди Вінтер. Нехай увесь світ із нетерпінням чекає появи цієї історії, але це — не моя історія, і я не маю права її розповідати. Аделіна й Еммеліна, пожежа і привид — усі ці історії належать тепер Аврелієві. Могили на цвинтарі — теж його, разом із днем народження, який він може святкувати на власний розсуд. Правда, яку він дізнався, і так є великим тягарем, тому не варто покладати на його плечі ще й тягар зацікавлених поглядів і безглуздої допитливості. Аврелій та Карен — якщо їм дадуть спокій — зможуть перегорнути цю сумну сторінку і почати нове життя.
Та час іде. Колись Аврелія не стане; одного дня і Карен залишить цей світ. Її діти, Том і Емма, будуть далеко від описаних подій — далі, ніж їхній дядько. За допомогою своєї матері вони почнуть творити свої власні історії — міцні, надійні і правдиві. Настане день, коли Ізабель і Чарлі, Аделіна й Еммеліна, Хазяйка, Джон-копач і дівчина без імені опиняться в такому далекому минулому, що згадка про їхні старезні кістки ні в кого не породить ані страху, ані болю. Усе це стане просто давньою історією, яка вже нікому не заподіє зла. І коли цей день настане — а я сама на той час буду як давня історія — я подарую Томові й Еммі цей документ. Нехай прочитають його, а якщо схочуть, то й опублікують.
Сподіваюся, що вони його все ж таки опублікують. Бо поки вони цього не зроблять, дух отієї дитини-примари завжди переслідуватиме мене. Вона блукатиме моїми думками, ховатиметься в закутках моїх фантазій, і моя пам’ять лишиться її єдиним майданчиком для ігор. А так, після публікації, в неї буде життя після смерті — небагато, та все ж краще, аніж повне забуття. І це життя після смерті буде більш повним і насиченим, ніж усе її попереднє існування.
Отже, історія дівчинки-примари не буде опублікована ще впродовж багатьох років, а може, і взагалі ніколи. Однак це не означає, що мені нема чим задовольнити цікавість людей щодо Віди Вінтер. Бо дещо я дійсно маю.
Наприкінці останньої зустрічі з містером Ломаксом, коли я вже збиралася йти, він раптом зупинив мене: