— Ви незабаром призвичаїтеся, — мовила економка, забачивши спантеличений вираз на моєму обличчі; її слова я радше прочитала з губ, аніж почула.
Нарешті ми зійшли з проміжного майданчика й зупинилися. Джудіт відчинила двері, і ми опинились у вітальні. Тут було троє дверей.
— Це ванна, — сказала економка, відчиняючи перші, — це спальня, — відчиняючи другі, — а це кабінет.
Як і решта приміщень, кімнати були напхані подушечками, підстилками й завісками.
— Ви де будете їсти: у їдальні чи тут? — спитала Джудіт, вказуючи на маленький столик та єдиний стілець біля вікна.
Я не знала, чи доречно мені буде їсти разом із господинею (це залежало від того, яку роль я тут відіграю — гості чи найманого працівника), тож завагалася. Джудіт інтуїтивно збагнула причину мого вагання і, вдаючи, що долає звичку не розводитися про господиню, зауважила:
— Міс Вінтер завжди їсть сама.
— Тоді, якщо не заперечуєте, я їстиму тут.
— То, може, вам відразу ж принести суп і бутерброди? Ви довго їхали поїздом і, певне, зголодніли. Усе необхідне для приготування кави і чаю є тут, у кімнаті.
Із цими словами економка відчинила дверцята буфета, що стояв у кутку, і я побачила там чайник та інше приладдя для приготування напоїв. Був там навіть маленький холодильник.
— Це звільнить вас від необхідності зайвого разу йти до кухні, — пояснила вона і винувато посміхнулася, наче вибачаючись за те, що не надто радітиме, побачивши мене у своїй кухні.
Економка пішла, і я попрямувала до спальні — розпаковувати речі.
Витягти з валізи свою нечисленну одіж, книжки та туалетне приладдя я спромоглася за кілька хвилин. Чай та каву я відсунула вбік і на те місце поставила привезений з дому пакет какао. Після цього я оглянула високе старовинне ліжко (воно було так щедро вкрите подушками, що скільки горошин не підкладай під матрац, їх усе одно не відчути!); та не встигла я на ньому вмоститися, як знов увійшла Джудіт із тацею в руках.
— Міс Вінтер запрошує вас зустрітися з нею у бібліотеці о восьмій.
Джудіт дуже постаралася, щоб її слова пролунали як запрошення, але я відразу ж збагнула (і господиня, без сумніву, розраховувала на мою здогадливість), що ніяке це не запрошення, а справжнісінький наказ.
Не знаю, чи мені пощастило, чи то була звичайна випадковість, але я дісталася до бібліотеки аж на двадцять хвилин раніше, ніж мені наказали. І не пошкодувала про це. Бо де ще можна з приємністю згаяти час, як не у бібліотеці? І взагалі — хіба є кращий спосіб пізнати людину, ніж побачити, які книжки вона читає і як до них ставиться?
Спершу на мене справила неабияке враження власне кімната, яка здивувала своєю несхожістю з рештою будинку. Інші кімнати буквально повнилися трупами задушених слів, а тут, у бібліотеці, можна було вільно дихати. Тут не було килимів і подушок, а переважало дерево: під ногами простягалася дерев’яна підлога, дерев’яними були віконниці високих вікон, а біля стін стояли масивні дубові полиці з книжками.
Це була висока кімната, значно більша завдовжки, ніж завширшки. З одного боку п’ять арочних вікон простягалися від стелі майже до підлоги, закінчуючись підвіконнями. П’ять дзеркал аналогічної форми були встановлені напроти, щоб віддзеркалювати пейзаж за вікном, але наразі вони не відбивали нічого, крім різьбленої поверхні віконниць. Довгі полиці з книжками утворювали ніші, і в кожній заглибині на столику стояла лампа із жовтим абажуром; окрім каміна, що палахкотів у віддаленому кінці кімнати, це було єдине освітлення. Лампи кидали на підлогу ніжні, приємні для ока кружальця світла, за якими танули у темряві шереги книжок.
Я поволі йшла до центру кімнати, зазираючи в заглибини праворуч і ліворуч. Перше враження спонукало мене схвально покивати головою: бібліотека була дуже пристойна й належним чином упорядкована. Усі книжки розставлено в алфавітному порядку і згідно з категоріями, скрізь чисто і ладно — я б сама організувала цю справу точнісінько так. Крім усіх моїх улюблених книжок, тут була ще безліч рідкісних і дорогоцінних видань, доповнених простішими, добряче зачитаними екземплярами. Я побачила не тільки «Джейн Ейр», «Грозовий перевал» і «Жінку в білому», але й «Замок Оранто», «Таємницю леді Одлі» і «Наречену-привид». Мені аж подих перехопило від захвату, коли я узріла раритетне видання «Доктора Джекіла і містера Гайда», що його мій батько вважав зниклим.
Зачудована багатющим вибором, я розглядала книжки, поволі наближаючись до каміна у віддаленому кінці кімнати. В останній ніші праворуч одна етажерка з полицями вирізнялася навіть здалеку: замість бляклих, здебільшого брунатних корінців давніших книжок там виднілися сріблясто-блакитні, сірувато-зелені й рожево-бежеві кольори пізніших видань. Це були єдині сучасні книжки у кімнаті. Твори самої міс Вінтер. На верхніх полицях етажерки я побачила заголовки ранніх книжок авторки, пізніші ж твори містилися на нижніх полицях. Кожен твір був представлений численними виданнями, декотрі з них навіть фігурували в іншомовних перекладах. «Тринадцяти казок» — книжки з помилковою назвою — я не виявила, натомість виправленої версії, «Казок про чудесні перетворення та розпач», було аж дванадцять різних видань… утім, може, і більше.