«Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що зовсім забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших», — написала я в центральному стовпчику, а ліворуч додала примітку про те, як письменниця затуляла пальцями здорової руки кулачок скаліченої. Двічі підкресливши останній рядок написаного, я потягнулася. Та, що за вікном, потягнулася теж, потім узяла списані олівці і знову їх загострила.
Не встигла вона позіхнути, як з її обличчям почало щось коїтися. Спочатку в центрі її лоба несподівано виникло щось схоже на пухир. Потім такий самий знак з’явився у неї на щоці, потім — під оком, на носі, на губах. Кожен новий нарив супроводжувався глухим стуком, який невдовзі перетворився на безперервне стукотіння. Через кілька секунд обличчя розпалося на шматки.
Але це не була робота смерті. Це був усього-на-всього дощ. Довгожданий дощ.
Я розчинила вікно, випростала руку й почекала, доки в долоню не набралася вода, потім умила нею очі й обличчя — і затремтіла від холоду. Час спати.
Я залишила вікно трохи прочиненим, щоб чути стукіт дощу. Рівномірно, приглушено і м’яко він падав і падав на землю. Я чула його, коли роздягалася, коли читала і коли спала. Він супроводжував мої сни, як ненастроєний радіоприймач, який забули вимкнути на ніч і з якого лине розпливчастий звуковий фон, а за тим фоном ледь угадується шепіт якимись чужоземними мовами та уривки незнайомих мелодій.
Наступного ранку о дев’ятій міс Вінтер прислала по мене, і я пішла до бібліотеки.
Удень приміщення мало зовсім інший вигляд. Віконниці вже розчинили, і потік світла, що линув через височенні вікна з бляклих небес, затопив кімнату. Сад, і досі вологий від рясного нічного дощу, весело виблискував під вранішнім сонцем. Створювалося враження, ніби екзотичні рослини у горщиках на підвіконнях намагаються доторкнутися стеблами до стебел своїх загартованих негодою вологих родичів по той бік скла, а вишукана рама вікна здавалася не грубішою за блискуче павутиння, що перегородило садову стежину від куща до куща. Сама ж бібліотека, яка після вчорашнього вечора наче стала ще вужчою й довшою, скидалася на книжковий міраж посеред мокрого зимового саду.
За контрастом із блідо-блакитним небом і молочно-білим сонцем, міс Вінтер була наче вогонь і жар — дивовижна теплична квітка у зимовому північному саду. Сьогодні на ній не було темних окулярів, але її очі з повіками, підфарбованими у пурпуровий колір, були підведені темною смугою у стилі Клеопатри й оправлені, як і вчора, важкими чорними віями. При денному світлі я побачила те, чого не побачила учора ввечері: обабіч прямого, як лінійка, проділу мідно-червоного волосся міс Вінтер пролягла сива — майже біла — смужка.
— Пам’ятаєте, про що ми домовлялися? — почала вона, коли я сіла у крісло з протилежного боку каміна. — Зав’язка, розвиток дії й розв’язка; усе в належному порядку. Жодних хитрощів. Без забігання наперед. Жодних запитань.
Я почувалася кволою. Незнайоме ліжко у незнайомому місці… Спала я погано, і спозаранку в моїй голові вертілася якась нудна й немелодійна пісня.
— Починайте звідки хочете, — погодилася я.
— Почнімо спочатку. Хоча початок не завжди там, де може здатися на перший погляд. Наше життя видається нам надзвичайно важливим, тому ми схильні думати, що його історія має починатися з нашого народження. Спочатку не було нічого, потім народилася я… Одначе це не так. Людське життя — не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрівняти і покласти для загального огляду. Родинне життя — це павутина. Неможливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту. Неможливо зрозуміти одну частину без усвідомлення сенсу цілого. І моя історія — не лише моя. Це історія Енджелфілду. Енджелфілду як маєтку. Енджелфілду як села. Енджелфілдів як конкретної родини: Джорджа і Матильди; їхніх дітей, Чарлі та Ізабель; дітей Ізабель — Еммеліни та Аделіни. Історія їхньої домівки, їхніх доль, їхніх страхів. А також історія їхнього привида. Привидам завжди слід приділяти належну увагу, чи не так, міс Лі?
Із цими словами вона кинула на мене пронизливий погляд; я ж удала, що не звертаю на нього уваги.
— Насправді народження не є початком. У цей час ми не розпоряджаємося власним життям — життя наше є лише продовженням життя чужого. Візьмімо для прикладу мене. Якщо поглянути на мене зараз, то можна запросто подумати, що моє народження було чимось надзвичайним, чи не так? Що воно супроводжувалося дивними провіщеннями чарівниць, які за сумісництвом були моїми хресними матерями? Ні, все було не так. Зовсім не так. Фактично, коли я народилася, я була не більш ніж побічною сюжетною лінією… Я вже передчуваю ваше запитання: а звідки мені відома історія подій, що передували моєму народженню? З яких джерел? Звідки надійшла інформація? А звідки взагалі береться будь-яка інформація у родині на кшталт Енджелфілдів? Від слуг, звичайно ж. А ще — від Хазяйки. Це не означає, що я дізналася про все безпосередньо від неї. Справді, інколи вона вголос розмірковувала про минуле, пораючись зі столовим сріблом, і часто забувала при цьому про мою присутність. Пригадуючи сільські чутки і плітки, вона невдоволено насуплювалася. Слова, виходячи з вуст Хазяйки, схиленої над кухонним столом, немов починали жити новим життям. І рано чи пізно її розповідь доходила до тем, які аж ніяк не призначалися для дитячих вух, зокрема для моїх; тут Хазяйка раптово помічала, що я поруч, переривалася на півслові й починала терти столове начиння з такою завзятістю, немов заодно із брудом прагнула стерти й минуле. Але в оселі, де є діти, таємниць бути не може. З окремих шматочків я все одно примудрялася скласти цілісну історію. Коли Хазяйка вранці за чаєм базікала із садівником, я вчилася правильно тлумачити несподівану мовчанку, яка була немов пунктуація у начебто безневинній розмові. Удаючи, що нічого не помічаю, я розгадувала значення мовчазних поглядів. Урешті-решт, коли Хазяйка та садівник гадали, що вони нарешті самі і мають змогу поговорити відверто… насправді вони були не самі. Ось як мені стало відомо, звідки я взялася. І згодом, коли Хазяйка була вже не та, що раніш, коли похилий вік заплутав її думки і розв’язав їй язика, її безладне бурмотіння й підтвердило ту історію, на розплутування якої мені знадобилися роки. Саме цю історію, яка прийшла до мене через натяки, погляди і мовчання, я й збираюся переповісти вам звичайними зрозумілими словами.