І я розказувала — прості, безхитрісні історії. Власне, нічого особливого в них не було. Так собі — лише дві-три канви, сплетені в гарний візерунок, тут — оригінальний лейтмотив, там — кілька прикрас-блискіток. Звичайнісінькі сюжети із самісінького дна моєї письменницької торбини, де я зберігала «обрізки» своєї творчості. Їх там були сотні. Шматки з романів та повістей, так і не закінчені сюжети, мертвонароджені персонажі, мальовничі пейзажі, які я не знала куди прилаштувати. Усяка всячина, що відпала при редагуванні. Щоб зробити з усього цього зв’язне оповідання, треба було лише заокруглити гострі краї, з’єднати нашвидкуруч кінці з кінцями і — гоп, усе готове. Ще одна — новітня — версія моєї біографії.
Ущасливлені, репортери йшли від мене, стискаючи в руках записники, як ті діти, що повертаються додому з дня народження із цукерками та печивом у руках. Буде що розповісти своїм онукам: «Якось зустрівся я з Відою Вінтер, і вона розповіла мені одну історію…»
Так от, прийшов, значить, до мене хлопець із «Бенбері Геральд» і каже: «Міс Вінтер, розкажіть мені правду». Ну що це за прохання, прости Господи! Журналістам доводилося вигадувати всілякі хитрощі, щоб заманити мене в пастку і змусити розповісти щось цікаве, я ці хитрощі ще за кілометр розпізнавала, а тут — таке! І сміх, і гріх. «Що ж він хоче від мене почути?» — подумала я.
А й дійсно — що? Гарне запитання. Його очі аж горіли від нетерплячки, немов у лихоманці. Може, в нього якась хвороба? Він так пильно-пильно до мене приглядався, наче чогось шукаючи. Випробовував поглядом. Я не сумнівалася: його цікавило щось конкретне.
— Розкажіть мені правду, — повторив хлопець.
Мені на мить здалося, наче в моєму тілі оживає минуле. Збурилася хвилями поверхня колишнього життя; воно завирувало, заворушилося в моїх стегнах і животі, вдарило припливом у жилах, озвалося дрібними хвильками у скронях. І навіщо мені оце огидне збудження, оце непотрібне хвилювання! Ти ба — «розкажіть мені правду!»
Я замислилася над його проханням. Усіляко обдумала і зважила можливі наслідки. Цей хлопчик із блідим обличчям і палаючими очима зчинив неспокій у моїй душі.
— Гаразд, — сказала я.
За годину він пішов. Мляво, якось відсторонено попрощався і вийшов, так і не озирнувшись.
Я не сказала йому правди. Хіба ж я могла? Просто розповіла йому ще одну історію. Вона, та історія, нагадувала жалюгідну, слабку і виснажену повсякчасним недоїданням людину. Не було в ній ані іскринок гумору, ані блискіток-прикрас, лише кілька сюжетних смужок тьмяного кольору, бляклих, похапцем стулених докупи і розтріпаних по краях. Це була історія з тих, що схожі на реальне життя. Чи радше з тих, що їх люди зазвичай сприймають як реальне життя… хоча це зовсім не одне і те саме. Письменникові з моїм талантом таку історію вигадати нелегко.
Я спостерігала за хлопцем у вікно. Зморено ступаючи, він почовгав собі геть, опустивши плечі й похнюпившись. Його енергії, жвавості, запалу як і не було. Це я вбила їх. Ні, я не почувалася винною. Він мав бути обачнішим, не довірятися мені і не брати всього за щиру монету.
Більше я його не бачила.
А оте відчуття, що виникло у мене в животі, скронях та кінчиках пальців, — воно лишилося, час від часу то посилюючись, то послаблюючись — коли я згадувала про розмову з отим хлопцем-репортером, а потім забувала про неї. «Розкажіть мені правду!» — «Ні! — відказувала я. І ця уявна розмова повторювалася знову і знову. — Ні, не скажу! — Але воно, це відчуття, ніяк не заспокоювалося. Воно відволікало мою увагу. Гірше: воно ставало небезпечним. І я змушена була піти на поступку. — Гаразд, але трохи згодом».
Відчуття зітхнуло, трохи знервовано пововтузилося, але врешті-решт угамувалося. І так угамувалося, що я про нього й думати забула.
Це було так давно! Тридцять років тому? Сорок? Мабуть, більше. Час летить швидше за думку.
Але останнім часом цей хлопець знов не йде мені з голови. «Розкажіть мені правду!» І оте давно забуте химерне відчуття знову повернулося. У мене всередині щось набухає, ділиться й розмножується. Я його просто фізично відчуваю, ось воно — у мене в животі, округле, тверде, розміром із грейпфрут. Воно висмоктує повітря з легень і вгризається у кістковий мозок. Тривале приховування змінило це відчуття до невпізнанності. Із сумирної та розважливої істоти воно перетворилося на дратівливу нахабу: навідріз відмовляється вести переговори, ухиляється від дискусій, наполягає на своїх правах. Відповідь «Ні!» його вже не вдовольняє. «Розкажи мені правду! — повторює воно, як луна, за отим хлопцем, дивлячись йому услід. Потім обертається до мене, міцно хапає мене за нутрощі й погрозливо стискає їх. — Ми ж домовилися, що ти розкажеш, — чи ти забула?»