Читання ніколи досі мене не зраджувало. Воно завжди лишалося тим єдиним, на що можна було покластися. Вимкнувши світло, я відкинулася на подушку і спробувала заснути.
І знову відлуння голосу. Знову фрагменти оповіді. У темряві вони лунали ще гучніше. Розкажіть мені правду…
О другій ночі я встала з ліжка, сяк-так натягла шкарпетки, відімкнула двері і, кутаючись у халат, обережно рушила вузькими сходами вниз до крамниці.
У віддаленому кутку приміщення розташовувалася малесенька кімнатка, трохи більша за гардероб. Там ми пакуємо книжки, щоб віднести на пошту. Там стоїть столик, а на поличці лежать аркуші брунатного паперу, ножиці й котушка ниток. Є там також проста засклена шафка, а на ній — із десяток книжок. Вміст цієї шафки майже ніколи не змінюється. Якби ви зазирнули до неї сьогодні, то побачили б точнісінько те саме, що я побачила тієї ночі: ось якась книжка без обкладинки, поряд — незграбний, грубо оправлений шкірою фоліант. Он стоять дві книжки латиною, далі — стара потерта Біблія. Три томики з ботаніки, один — з історії, одна-єдина, розтріпана на лахміття, книжка з астрономії. Книжка японською, книжка польською і томик віршів староанглійською. Чому, спитаєте, ми тримаємо ці книжки окремо від решти? Чому вони не стоять на акуратно пронумерованих полицях у крамниці серед своїх природних сусідів? Тому що шафка — це місце, де ми тримаємо надзвичайні, дуже цінні й раритетні видання. Ці фоліанти варті решти наших книжок, а може, навіть і більшого.
Книжка, яку я шукала (невеличкий томик у твердій палітурці, приблизно десять на дванадцять сантиметрів завбільшки, виданий усього-на-всього п'ятдесят років тому), була явно не своєму місці серед такого «антикваріату». Ця книжка з'явилася в нас місяці зо два тому, а в шафці опинилася, мабуть, через батькову неуважність; я цими днями хотіла нагадати батькові про цей томик, щоб виставити його на продаж. Перш ніж узяти книжку до рук, я про всяк випадок одягла білі рукавички — ми тримаємо їх у шафці й завжди користуємося ними, коли маємо справу зі старими книжками. (Парадоксально: беручи книжки до рук, ми повертаємо їм життя — але жир з наших пальців це життя і вбиває…) Хоча саме ця книжечка була у доброму стані — суперобкладинка ціла, краї не загнуті. Вона вийшла в серії масових видань, досить якісно оформлених видавництвом, яке вже припинило існування. Чудова книжка, до того ж перше видання, хоча й не з тих, яким місце серед книжкових «скарбів»: на благодійних розпродажах та сільських ярмарках інші видання цієї серії можна було придбати всього за кілька пенсів.
Суперобкладинка була кремово-зелена; на досить простенькому тлі з обрисів, що нагадували риб'ячу луску, виокремлювались два білі прямокутники: в одному було графічне зображення русалки, у другому — назва книжки та ім'я автора.
Я замкнула шафку, поклала ключ та ліхтарик на звичне місце і в рукавичках із книжкою подалася сходами назад, до своєї спальні.
Читати я не збиралася. Майже не збиралася. Усе, що мені потрібно було, — це кілька фраз, не більше. Я хотіла знайти в цій книжечці щось достатньо рішуче й сильне, щоб нейтралізувати оті слова з листа, що ніяк не йшли мені з голови. Як то кажуть, «клин вибити клином». Може, два-три речення, може — сторінку… а потім — спати.
Знявши обгортку, я поклала її до спеціальної шухляди — щоб ненароком не пошкодити; обережність не завадить, навіть у рукавичках. Розгортаючи книжку, я глибоко вдихнула. О, цей запах старих книжок! Він такий гострий, такий пряний — як приправа…
Передмова. Усього кілька слів.
Але очі мої, похапцем проскочивши перший рядок, потрапили у пастку.
Усі діти міфологізують своє народження. Це — їхня спільна риса. Хочете когось пізнати? Пізнати його розум, серце і душу? Тоді поцікавтеся, де і як він народився. І ви не почуєте правди у відповідь. Натомість почуєте вигадку. Та хіба є щось більш промовисте і правдиве, аніж вигадка?..
І я наче опинилася у вирі.
Селяни і принци, управителі маєтків і сини булочників, торговці й русалки… Давно знайомі персонажі, раніше я читала подібні історії сотні, тисячі разів — це були оповідки, відомі всім і кожному. Але в міру того, як я вчитувалася в цей текст, звичність і знайомість персонажів поступово кудись зникала. Відпадала, мов та луска. У них з'являлася новизна, у них з'являлася загадковість. Це більше не були розмальовані манекени з ілюстрованих дитячих книжок, що бездумно — вже вкотре — виконують завчену роль. Це були живі люди. Кров, що капала з пальчика принцеси, коли та поранила його веретеном, була справжньою кров'ю — принцеса, перш ніж заснути, лизнула пальчик, і кров зберігала металевий присмак; а коли королю принесли заснулу летаргійним сном доньку, то виплакані сльози залишили на його щоках пекучі солоні сліди.