Тим паче що історія із щоденником нарешті дістала своє завершення. І ось я знову пишу у віднайденому зошиті. Я замкнула Еммеліну в її кімнаті спочатку на чотири години, через день — на шість, а потім сказала, що наступного дня замкну на вісім. На другий день, відразу після того, як я повернулася до себе, відімкнувши кімнату Еммеліни, я знайшла щоденник на своєму столику в класній кімнаті. Мабуть, дівчинка тихенько й непомітно прослизнула туди, щоб повернути його, хоча я не помітила, як вона пройшла повз двері бібліотеки, незважаючи на те, що я навмисне лишила їх трохи прочиненими. Але, так чи інак, щоденник повернувся назад. Отже, підстав для сумнівів не лишилося, чи не так?
Я дуже стомлена, однак мені не спиться. Уночі мені чуються кроки, але коли я відчиняю двері й визираю у коридор, то нікого там не бачу. Мушу зізнатися: мені було лячно (і досі лячно) думати, що хтось читав мій щоденник — нехай навіть усього два дні. Думка про те, що хтось інший читав написане мною, бентежить мій розум. Не можу не уявити собі, наскільки хибно чужа людина може витлумачити дещо з написаного мною, бо коли я пишу сама для себе, та ще й швидко, чудово знаючи, що саме хочу сказати, не надто переймаючись стилем, то можу інколи висловитися так, що стороння особа, не в змозі збагнути, про що насправді йдеться, зрозуміє мене хибно. Обмірковуючи дещо з того, що я написала (наприклад епізод, коли лікар машинально подав мені олівця, — дрібниця, майже не варта опису, подія вкрай малозначуща), я збагнула, що хтось недоброзичливий міг би сприйняти це у зовсім іншому світлі; мені навіть подумалося: а може, вирвати ці сторінки і знищити їх? Але насправді у мене не виникає бажання цього робити, бо саме ці сторінки мені найдорожчі; мені хочеться мати змогу читати й перечитувати їх, коли я поїду звідси і на старість пригадуватиму, яким щастям було для мене працювати над нашим великим проектом і долати пов'язані з ним труднощі.
Хіба ж не може суто наукова дружба бути джерелом невимовної радості? Вона ж від цього не стає менш науковою?
Та все одно висновок напрошується один: кинути вести щоденник взагалі, бо коли я пишу — от хоча б цієї ж миті, коли з-під мого пера з'являється оце речення, — мене не полишає відчуття, ніби якийсь привид заглядає мені через плече, намагаючись при цьому перекрутити мої слова і спотворити їхнє значення, від чого мені стає некомфортно навіть у затишному світі моїх власних думок.
Дуже неприємно бачити себе в іншому, зовсім незнайомому мені ракурсі, хоча цей ракурс, безсумнівно, хибний.
Більше я не писатиму.
Закінчення
У легенді з'являється привид
Відірвавши очі від останньої сторінки щоденника Естер, я замислилася. Мою увагу привернули декілька моментів. І тепер, коли я закінчила читати, у мене з'явився час поміркувати над цим ретельніше.
Ага, подумала я.
Ага!
І, нарешті:
Ага!!!
Як же пояснити оці мої осяяння, схожі на знамените «Еврика!»? Починалися вони з випадкового «а що, коли…», потім — абсолютно дике припущення, неправдоподібна ідея. Неправдоподібна, ба! геть абсурдна! Ну, по-перше…
Зібравшись уже вибудовувати раціональні контраргументи, я раптом зупинилася, як громом уражена. Бо мій розум, гайнувши вперед у миттєвому пориві передчуття, подав мені на розгляд уже переглянуту версію подій. За одну мить — мить запаморочливо-калейдоскопічного засліплення — історія, що її мені розповіла міс Вінтер, розпалася на фрагменти, потім знову набула цілісності, залишившись такою самою в кожній події, в кожній подробиці, однак ставши при цьому абсолютно інакшою. Немов та картинка, на якій видно гарну молодицю, якщо поглянути під одним кутом, і стару каргу, якщо поглянути під іншим. Як ті аркуші з начебто випадково розташованими цяточками, які, коли до них правильно придивитися, перетворюються на обличчя, будинки та автомобілі. У розповіді міс Вінтер істина була присутньою завжди — але відкрилася вона мені тільки зараз.
Потім я цілу годину напружено розмірковувала. Беручи кожен елемент історії, я з усіх боків вивчала його окремо від інших. У такий спосіб я переглянула все, що було мені відомо. Усе, про що мені розповіли, і все, про що я дізналася сама.
«Зрозуміло!» — подумала я.