Я сиділа, замислившись, у поїзді, а прочитаний щоденник Естер лежав у мене на колінах.
І раптом мені згадалося ще одне незаконнонароджене дитя — і те велике співчуття до міс Вінтер, яким сповнилося було моє серце, враз ослабло, і я розлютилася. Аврелій. Чому його забрали від матері? Чому покинули напризволяще? Чому залишили самого у величезному світі, позбавивши можливості знати свою історію, історію свого походження?
А ще мені пригадався білий тент із людськими останками. Тепер я точно знала, що то був не скелет Естер.
І тепер уся історія звелася до тієї ночі, коли сталася пожежа. Підпал, убивство. Відмова від дитини.
Коли поїзд прибув до Гарроґейту і я вийшла на платформу, мене здивував сніг, якого насипало аж по кісточки. Хоч я й дивилася у вікно впродовж останньої години, але, вочевидь, нічого там не помічала, заглиблена у свої думки.
У момент осяяння в мене виникло враження, що мені нарешті стало ясно все.
Мені здалося, що тепер, коли я здогадалася, що дівчат в Енджелфілді було не двоє, а троє, ключ до остаточної розгадки — у моїх руках.
Та у роздумах я дійшла висновку, що й досі нічого не знаю. І не знатиму, доки не розвідаю: що ж трапилося в ту ніч, коли сталася пожежа?
Скелет
Був переддень Різдва; було пізно; ішов сильний сніг. І перший таксист, і другий навідріз відмовилися везти мене в таку далечінь і в таку заметіль; але третього таксиста, чоловіка із флегматичним виразом обличчя, мабуть, зворушила пристрасність мого благання. Він знизав плечима, впустив мене у свою автомашину і хрипким голосом попередив:
— Спробуємо доїхати, але я нічого не обіцяю.
Ми виїхали з міста, а сніг усе падав і падав, невпинно, сніжинка за сніжинкою, накопичуючись на кожному дюймі землі, кожному живоплоті, кожному дереві. Ось ми проїхали останнє село, останню ферму — і опинилися посеред білого ландшафту, де не завжди можна було розрізнити дорогу; я втиснулася в сидіння, з острахом чекаючи: а що, як водій передумає і поверне назад? Тільки завдяки моїм чітким вказівкам він не втрачав віри в те, що нам наразі таки вдається не збитися з дороги.
Коли ми нарешті дісталися володінь міс Вінтер, я сама вилізла з автомашини, щоб відчинити перші ворота, а трохи згодом перед нами постала й головна брама будинку.
— Сподіваюся, ви знайдете дорогу назад, — сказала я.
— Та ви за мене не турбуйтеся. Я — і не знайшов би? — відказав таксист, знову знизавши плечима.
Як я й передбачала, браму було зачинено. Не бажаючи, щоб водій сприйняв мене за якусь злодюжку, я, поки він розвертав авто, вдала, ніби шукаю в сумочці ключі. А дочекавшись, аж він трохи від'їде, вхопилася руками за грати й перелізла.
Двері до кухні були незамкнені. Я стягла черевики, струсила з пальта сніг і роздяглася. Потім перетнула кухню і вирушила відразу до апартаментів Еммеліни, де, як я сподівалася, мала бути міс Вінтер. Неприємні запитання нуртували в мені й штовхали мене вперед. Я рішуче крокувала коридорами, ледь стримуючи лють, що спалахнула в мені через Аврелія і через жінку, скелет якої через шістдесят років знайшли в обгорілих руїнах енджелфілдської бібліотеки. Утім, попри бурю, що вирувала в моїй душі, пересувалася я тихо: товстий килим наче вбирав у себе мої шалені кроки.
Не постукавши попередньо у двері, я поштовхом розчинила їх і відразу увійшла до кімнати.
Штори й досі були завішені. Біля ліжка Еммеліни непорушно сиділа міс Вінтер. Трохи налякана тим, що я увірвалася так несподівано, вона подивилася на мене широко розкритими очима, у яких промайнув якийсь досі небачений проблиск.
— Скелет! — засичала я на неї. — В Енджелфілді знайшли скелет!
Я вся перетворилася на очі й на вуха, нетерпляче очікуючи на спонтанне зізнання. Байдуже, що це буде, — слово, жест чи вигук: я зрозумію його.
Та ось тільки відчувалося в кімнаті щось таке, що не давало мені цілком зосередитися на пильнуванні за реакцією міс Вінтер.
— Скелет? — перепитала письменниця.
Вона сполотніла, очі її сповнилися неймовірним океаном почуттів… і в цьому океані потонула вся моя лють.
— О Господи! — видихнула вона.
«О Господи!» Яке ж тільки багатство емоційних відтінків здатні вмістити в себе ці два слова! Страх. Відчай. Розпач. Жаль і каяття. Полегшення — але якесь нехороше, те, що не надає розради. А ще — горе. Задавнене, непозбутнє і глибоке.
І раптом те далеке і невиразне, що заважало мені зосередитися, різко увірвалося в мою свідомість і витіснило з неї все інше. Що це? Щось зовсім не пов'язане зі зловісною знахідкою у згорілій бібліотеці Енджелфілду. Щось, що передувало моєму вторгненню. На якусь мить я зніяковіла, а потім усі ті несуттєві деталі, які я мимоволі підмітила, не звернувши на них уваги, склалися докупи. Атмосфера в кімнаті. Завішені штори. Водяниста прозорість очей міс Вінтер. Зникнення отого внутрішнього сталевого осердя, яке завжди відчувалося в цій вольовій жінці.