А потім залишилося тільки ревіння вогню.
І ось ми надворі. А там — дощ. Мокра трава. Ми падаємо на землю й качаємося по мокрій траві, гасячи тліючий одяг та волосся, відчуваючи обпеченими тілами вогку прохолоду. Лежимо, відсапуючись, притиснувшись спинами до мокрої землі. Я розтуляю рота і ловлю губами дощ. Він падає мені на обличчя, охолоджує очі, й до мене знову повертається зір. Ніколи не доводилося мені бачити такого неба, як тієї ночі: темно-синє, майже чорне, по ньому швидко пливуть темно-сірі хмари; срібні пасма дощу виблискують кинджалами в жовтогарячих спалахах вогню, що долітають з будинку, а сам будинок схожий на вогненний фонтан. Бах! Блискавка крає небо навпіл! Потім знову, знову, знову!
Малюк! Я мушу сказати Еммеліні про малюка. Вона буде дуже рада, що я врятувала його. І все буде добре.
Я обертаюся до Еммеліни — і слова застряють у мене в горлі.
Її обличчя!
Її бідолашне, колись прекрасне обличчя перетворилося на суцільний червоно-чорний опік, закіптюжене криваве місиво!
Куди подівся чарівний погляд її смарагдових очей? Тепер вони спустошені, невидющі, сповнені болю.
Я дивлюся — і не можу впізнати своєї любої Еммеліни.
— Еммеліно! — шепочу я. — Еммеліно, ти мене чуєш?
Вона мовчить.
Серце моє зупинилося від жаху. Що ж я наробила? Невже я?.. Невже я витягла з вогню не ту, що хотіла?
Так страшно дізнаватися, хто вона є насправді!
Але не дізнаватися теж страшно.
— Аделіно! — мій голос дзвенить, немов розбите скло.
Але вона — оця особа, оця котрась, оця-та-чи-друга, оця-невідомо-хто-така — вона мовчить!
Нарешті з'являються люди. Вони біжать алеєю, і їхні тривожні крики рвуть на шматки темряву ночі.
Я насилу підводжуся і, пригнувшись, тікаю геть. Ховаюся.
Люди знаходять дівчину, що лежить на траві, і я, пересвідчившись у цьому, залишаю їх наодинці з їхньою знахідкою.
Прибігши до церкви, я перекидаю торбу через плече і мерщій вирушаю в путь, притискаючи до себе дитинча.
А в лісі — тихо. Дощ, затримуваний парасолькою листя, тихо падає на кущі й траву. Дитинча пхикає, а потім засинає. Ноги самі несуть мене до будиночку на іншому боці лісу. Я добре знаю цей будинок, бо не раз приходила до нього в ті роки, коли мені доводилося бути енджелфілдським привидом. Там живе самотня жінка. Підглядаючи у вікно, як вона щось в'язала чи пекла, я дійшла висновку, що ця жінка — людина добросерда, і коли мені доводилося читати у книжках про добрих казкових бабусь, то я завжди уявляла собі її лице.
Я несу дитинча до неї. Заглядаю у вікно, як часто робила це раніше, і бачу, що вона сидить біля каміна і в'яже. Задумливо і тихо. Розпускає уже зв'язане. Сидить собі і смикає за нитки, а спиці лежать на столі поруч. На ґанку під навісом сухо, отже, тут можна покласти малюка. Що я і роблю, а потім ховаюся неподалік за деревом і чекаю.
Ось вона відчиняє двері. Піднімає дитинча. З виразу її обличчя я бачу, що з нею йому буде безпечно, бо вона таки добра людина. Ось вона підводить очі й озирається довкола. Навіть якийсь час дивиться у моєму напрямку. Наче й справді щось побачила. Невже я зашуміла листям і виказала свою присутність? Може, взяти і вийти зі схованки? — раптом спало мені на думку. А може, ми потоваришуємо? Я завагалася, та ще й вітер змінив напрямок. І я відчула запах пожарища в ту ж саму мить, що й жінка. Ось вона відвертається, поглядає на небо і злякано зойкає, забачивши дим, що здіймається над маєтком Енджелфілд. На її обличчі відбивається страшний здогад. Вона піднімає дитинча ближче до носа й принюхується до нього. Від малюка йде запах пожежі, якого він набрався від мене. Ще один погляд на стовп диму — і жінка твердим кроком заходить до будинку і замикає двері.
Я залишаюся сама.
Без імені.
Без домівки.
Я — ніхто.
Мені нікуди податися.
Я не маю рідні.
Я вдивляюся в свою обпечену долоню, але не відчуваю болю.
Хто я така?
І взагалі — я ще жива чи ні?
Мені можна піти куди завгодно, але я йду назад, до Енджелфілду, бо це єдине місце, яке я знаю.
Вийшовши з-за дерев, я наближаюся до місця подій. І бачу там пожежну машину.
Ось селяни. Вони прибігли гасити полум'я зі своїми цеберками, а тепер стоять трохи поодаль, із вимазаними кіптявою обличчями, і дивляться, як боротьбу з вогнем продовжують професіонали. Жінки, наче загіпнотизовані, дивляться, як клуби диму злітають у чорне небо. А он швидка допомога. І лікар Модслі — він стоїть навколішки над фігурою, що розпласталася на траві.