Ніхто не звертає на мене уваги.
Ніким не помічена, я стою осторонь від місця, де все вирує. Може, я й справді ніхто? Може, мене не видно взагалі? Може, я загинула у вогні, але поки що цього не усвідомила? А може, я та, хто я завжди й була, — примара?
Аж ось якась жінка випадково помічає мене.
— Погляньте, — кричить вона, вказуючи на мене, — вона тут!
І люди повертаються до мене. Здивовано витріщаються. Одна з жінок біжить сказати про мене чоловікам. Ті відводять погляди від пожежі і теж починають дивитися у мій бік.
— Слава Богу! — каже хтось.
Я розтуляю рота, хочу щось сказати — але мені бракує слів. І я не кажу нічого. Просто стою, ворушу губами, а з них — ані звуку.
— Не треба нічого говорити.
Це біля мене вже опинився лікар Модслі.
Я невідривно дивлюся на дівчину, що лежить на галявині.
— Вона буде жити, — каже лікар.
Я переводжу погляд на будинок.
Там — вогонь. А у вогні — мої книжки. Думати про це нестерпно. Я згадала сторінку з «Джейн Ейр» — зібгані у жмут слова, які я врятувала від погребального кострища й віднесла разом із дитинчам до жінки, що живе у лісі.
І я заплакала.
— У дівчини шок, — каже лікар одній із жінок. — Одягніть її у щось тепле й побудьте з нею, а я тим часом подбаю, щоб її сестру занесли до карети швидкої допомоги.
До мене підходить якась жінка і починає співчутливо квоктати. Потім знімає з себе пальто, ніжно, як малу дитину, загортає мене в нього і стиха мимрить:
— Заспокойся, бідолашечко, все буде добре, твоя сестричка видужає…
Дівчину, що лежить на траві, піднімають і кладуть на ліжко в кареті швидкої. Потім садовлять туди й мене — напроти ліжка. І везуть нас до шпиталю.
Вона дивиться перед собою. Очі — широко розкриті, невидющі. Поглянувши раз, я намагаюся більше на неї не дивитися.
Лікар швидкої схиляється над нею і, пересвідчившись, що вона дихає, повертається до мене:
— А що в тебе з рукою, га?
Я стискаю праву руку лівою, мій розум не сприймає болю, але тіло видає таємницю.
Лікар бере мою руку, і я дозволяю йому розтиснути мені пальці. На долоні — глибоко впечений знак. Знак від ключа.
— Нічого, загоїться, — каже він мені. — Не турбуйся. А ти Аделіна чи Еммеліна?
Я мовчу.
Лікар киває іншому лікареві:
— Ти не знаєш, котра з них Еммеліна?
Я не в змозі відповісти, я не відчуваю свого тіла, не можу поворухнутися.
— Менша з тим, — каже лікар. — Згодом дізнаємося. На все свій час.
І починає бубоніти собі під ніс:
— Аделіна — Еммеліна, Еммеліна — Аделіна. П'ятдесят на п'ятдесят, еге ж? Та нічого, все з'ясується саме собою.
Шпиталь. Двері швидкої розчиняються. Скрізь — галас і біганина. Кинуті на ходу фрази. Знервовані вигуки. Ноші ставлять на возик із коліщатами й швидко кудись везуть.
Крісло на колесах. Руки на моїх плечах:
— Сідай, серденько.
Крісло кудись котять. Ззаду мене чути голос:
— Не хвилюйся, дитино, ми вилікуємо тебе і твою сестру. Тепер ти у безпеці, Аделіно.
Міс Вінтер заснула.
Я подивилася на її ледь-ледь відтулений рот, трохи впалий і припухлий, як у малої дитини. На жмуток неслухняного волосся, що ніяк не хотів рівно прилягати до скроні. Уві сні вона здавалася дуже-дуже старою — і дуже-дуже молодою. Із кожним подихом ковдра то здіймалася, то знов опускалася на її худорляві плечі, при цьому злегка чіпляючись облямованим краєм за підборіддя. Міс Вінтер було байдуже, але я все одно нахилилася, підібрала краї ковдри й поправила пасмо сивого волосся на її скроні.
Міс Вінтер і не поворухнулася.
«Вона спить, — подумала я, — чи вже знепритомніла?»
Не знаю, скільки я потім просиділа, спостерігаючи за нею. У кімнаті був годинник, але рух його стрілок значив так само мало, як і розкисла географічна мапа, що плаває на морській поверхні. Я сиділа із заплющеними очима і не спала, наче мати, що пильнує дихання своєї дитини. А час — хвиля за хвилею — накочувався на мене.
Не знаю, як описати те, що сталося потім. Може, у мене від втоми почалися галюцинації? Може, я заснула, і все це мені наснилося? Чи міс Вінтер і справді сказала своє останнє слово?