Він повів мене назад, у тепло.
— О Господи! — переполохалася Джудіт. — Я вам какао нагрію!
— І трохи бренді туди додайте, — порадив лікар.
Моріс підсунув до мене крісло й почав шурувати в каміні.
Я потроху сьорбала какао. З молоком: його привіз лікар Кліфтон, приїхавши сюди з фермером на тракторі.
Джудіт укутала мене шаллю, а сама заходилася чистити картоплю на обід. Моріс, вона та лікар час від часу обмінювалися короткими фразами: що приготувати на вечерю, чи скоро вщухне сніг, коли відновлять телефонний зв'язок. Отак, обмінюючись звичайними фразами, вони самі, без моєї допомоги, і розпочали важкий та тривалий процес відновлення буденного життя після того, як його раптово перервала немилостива смерть.
Мало-помалу ці фрази почали з'єднуватися докупи й перетворюватися на повноцінну розмову.
Спочатку я тільки прислухалася до голосів, а потім і сама приєдналася до бесіди.
З днем народження!
Я повернулася додому.
До крамниці.
— Міс Вінтер померла, — сповістила я батька.
— А ти? Ти — як? — спитав він.
— Я? Я — жива.
Батько посміхнувся.
— Розкажи мені про маму, — попрохала я його. — Чому вона така?
І він розповів мені:
— Під час пологів їй стало дуже погано. Тебе вона побачила вперше вже згодом, а твою сестру їй не довелося побачити ніколи. Вона сама ледь не померла. На той час, коли мати прийшла до тями, операція з вашого розділення вже відбулася, і твоя сестра…
— І моя сестра померла.
— Так. І ніхто не знав, виживеш ти чи ні. Я ходив від ліжка твоєї матері до твого… Боявся, що втрачу вас обох. Молився всім знаним мені богам, щоб вони зберегли вам життя. І мої молитви було почуто. Частково. Ти вижила. Але мати так до кінця і не одужала.
Залишався ще один момент, який мені хотілося з'ясувати.
— А чому ти не розповів мені? Не розповів про те, що я — одна з двійні?
Батько повернув до мене згорьоване обличчя, потім ковтнув — і заговорив хрипким від хвилювання голосом.
— Історія твого народження — сумна. Твоя мати вважала, що мала дитина навряд чи сприйме таку історію. Якби я міг, я б узяв цей біль на себе, Марґарет. Я зробив би все заради того, щоб уберегти тебе.
Ми сиділи й мовчали. Мені пригадалася решта запитань, які я хотіла поставити, але потреба в них уже відпала.
Я простягла руку батькові — і в той самий момент він простяг мені свою.
За три дні я встигла побувати на трьох похоронах.
Проводжати міс Вінтер в останню путь прийшло багато людей. Уся країна оплакувала смерть улюбленої письменниці, й тисячі читачів приїхали засвідчити шану її пам'яті. Я ж полишила жалобну церемонію, як тільки з'явилася нагода, бо встигла попрощатися з померлою раніше.
Другий похорон відбувся тихо і спокійно. На ньому були присутні тільки Джудіт, Моріс, лікар Кліфтон і я. Ми ховали жінку, яку впродовж служби священик називав Еммеліною. По закінченні служби ми коротко попрощалися і роз'їхалися.
Третій похорон був найскромнішим. У крематорії в Бенбері я була єдиною особою, у присутності якої священик зі смиренним виразом обличчя наглядав за переданням «у руки Господа» скелета нерозпізнаної людини. Так, «у руки Господа», хоча саме я «від імені родини Енджелфілдів» забрала опісля урну із прахом.
В Енджелфілді з'явилися проліски. Точніше, тільки-но почали пробиватися крізь мерзлу землю, щоб вистромити зі снігу свої гострі зелені пагінці.
Я підвелася й прислухалася. То був Аврелій; він саме проходив крізь цвинтарну браму. На плечах у нього був сніг, а в руках — квіти.
— Добридень, Аврелію!
Який він став сумний! Який блідий!
— Ви так змінилися, — зауважила я.
— Погоня за нездійсненним виснажила мене. — Його очі, завжди такі добрі, тепер наче вицвіли і кольором нагадували блякло-блакитне січневе небо. Вони були такі прозорі, що крізь них можна було побачити всю його спустошену, розчаровану душу. — Усе своє життя я намагався знайти свою родину. Хотів дізнатися, хто я. Останнім часом у мене знову з'явилася надія. Я навіть почав був сподіватися на відновлення стосунків з родичами. Але, на жаль, я помилився.
Стежиною, яка заросла травою, ми пройшли між могилами, згребли з лавки сніг і сіли. Аврелій занурив руку в кишеню і видобув звідти два тістечка. Одне він машинально подав мені, а в друге вп'явся зубами сам.
— Це ви мені принесли? — спитав він, поглянувши на урну. — Нею й завершується моя історія?