Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.
Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:
— Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.
Здивований Аврелій широко розкрив очі.
Ще одна новина. Ще одна втрата.
— Отже, мій батько теж помер. Так жаль…
— Це ще не все, — лагідно мовила я.
Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.
Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.
— Уже після того як ви з'явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.
Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.
— Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…
— Так! Вона! У вас є сестра!
Його лице розпливлося у широкій посмішці.
Я вела далі:
— І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!
— Небіж! І небога!
Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.
— Це — родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають на вас.
Крізь цвинтарну браму ми швидко покрокували до білої сторожки. Я ледь встигала за Аврелієм. Він ні разу не озирнувся — тільки біля сторожки зупинився, і то через мене.
— Аврелію! Ледь не забула подарувати вам оце.
Він узяв білий конверт і розкрив його, ніяковіючи з радощів.
Потім витягнув картку і здивовано поглянув на мене.
— Що? Не може бути!
— Так. Може.
— Сьогодні?
— Сьогодні!
Щось найшло на мене тієї миті, і я зробила те, чого ніколи не робила в минулому і ніколи, мабуть, не зроблю в майбутньому.
Я розтулила рота і щосили закричала:
— З днем народження, Аврелію!.. Здоров'я вам і щастя!..
Напевне, то було безглуздя. І вже наступної миті мені стало незручно. Та Аврелієві було байдуже. Він стояв непорушно, розпростерши руки, заплющивши очі і звівши обличчя до неба. І разом зі снігом небеса посилали йому довгоочікуване щастя.
На подвір'ї біля будинку Карен на снігу виднілися відбитки гравців у «нумо, наздожени!»: сліди маленькі і сліди ще менші, чергуючись, утворювали широкі кола. Дітей ніде не було видно, але коли ми підійшли ближче, то почули їхні голоси, що долинали з широкого дупла в старому тисовому дереві.
— Зіграймо в Білосніжку!
— Це дівчача оповідка!
— А в яку оповідку ти хочеш погратися?
— В оповідку про ракети!
— Я не хочу бути ракетою. Давай будемо човнами!
— Та ми ж були човнами вчора!
Зачувши, як дзвякнула клямка на хвіртці, дітлахи визирнули з дупла; на головах у них були капюшони, і з першого погляду відрізнити братика від сестрички було неможливо.
— Тортовик прийшов!
Карен вийшла з хати і підійшла до нас через двір.
— Хочете, скажу вам, хто це? — спитала вона в дітей, ніяково всміхнувшись до Аврелія. — Це ваш дядечко.
Аврелій переводив спантеличений погляд з Карен на дітей, потім знову на Карен, ніби прагнув очима ввібрати їх усіх і вмістити у своїй свідомості. Йому забракло слів, але Карен сама простягла йому руку, і він узяв її пальці у свою велетенську долоню.
— Якось усе несподівано… — почав Аврелій.
— Може, й несподівано, — погодилася вона. — Але ми до цього швидко звикнемо, чи не так?
Він кивнув.
Діти з цікавістю прислухалися до розмови дорослих.
— У що ви граєтеся? — спитала Карен, щоб якось зайняти їхню увагу.
— Та ми ще не знаємо, — відповіла дівчинка.
— Ми ще не вирішили, — додав її брат.
— А ви знаєте цікаві історії? — спитала Емма в Аврелія.
— Тільки одну, — відповів той.
— Тільки одну? — страшенно здивувалася дівчинка. — А в тій історії є жабенята?
— Ні, немає.
— А динозаври?
— І динозаврів немає.
— А підземні ходи?
— Нема.
Дітлахи розчаровано переглянулися: хіба ж це історія?
— А от ми знаємо безліч історій, — сказав Том.
— Безліч, — озвалася луною дівчинка, і на її обличчі з'явився замріяний вираз. — Про принцес, жабенят, магічні замки, добрих фей…
— Про гусінь, кроликів, слонів…
— Про всіх-всіх звірів.