Я — «неправильний» біограф. Власне, мабуть, я зовсім не біограф. Просто — головним чином задля власного задоволення — я написала кілька коротких біографічних розвідок про малозначущих персонажів літературної історії.
Мені завжди було цікаво писати біографії хронічних невдах, які все життя прожили у тіні чужої слави, а після смерті й поготів упали в прірву безвісті. Мені подобається ексгумувати життя, поховані у непрочитаних щоденниках, які протягом сотні й більше літ укривалися пилом на полицях архівів. Ніщо не дає мені такого задоволення, як черпання натхнення з мемуарів, що не друкувалися вже десятки років.
Час від часу теми моїх розвідок бувають достатньо значущими, щоб пробудити інтерес місцевого наукового видавництва, тож я вже маю кілька власних публікацій. Але не книжок. До власної книжки мені ще далеко. Так собі — звичайнісінькі есе, кілька тоненьких аркушів у паперовій обкладинці. Одне з них, «Братня Муза», де йшлося про братів Ландьє — Жуля та Едмона — і про їхній написаний спільними зусиллями щоденник, потрапило на очі одному редакторові з відділу історичної літератури і завдяки йому було вміщене в солідній, у палітурці, збірці есе про літературну працю та родинні взаємини у дев'ятнадцятому столітті. Вочевидь, саме цей мій твір і привернув увагу Віди Вінтер, хоча його присутність у збірці випадкова; річ у тім, що моє есе вийшло в оточенні праць відомих учених та професійних літераторів, тож цілком могло скластися враження, ніби я досвідчений біограф, хоча насправді я — лише дилетант, обдарований аматор.
Писати про життя давно померлих людей — моє захоплення. Справжня ж моя робота зосереджується у крамниці. Мій обов'язок — не продавати книжки (цим займається батько), а доглядати їх. Досить часто я беру з полиці пер-ший-ліпший томик і прочитую сторінку-дві… Зрештою, у певному сенсі читання — теж догляд. Недостатньо старі, щоб привертати увагу самим лише поважним віком, і недостатньо значущі та цікаві, щоб на них полювали колекціонери, мої підопічні все одно мені любі, навіть якщо вони так само нецікаві всередині, як непоказні зовні. Яким би банальним не був зміст, у ньому завжди є щось здатне зворушити. Адже хтось, кого вже давно немає на світі, одного дня вирішив: ці слова варті того, щоб їх записати.
Помираючи, люди зникають. Зникає їхній голос, їхній сміх, тепло їхнього подиху. Руйнується їхня плоть. З часом зотлівають і кістки. Зникає всяка жива пам'ять про них. Це жахливо і водночас природно. Однак для письменників є виняток із цього правила — правила неминучого зникнення. У книжках вони продовжують жити. І ми можемо віднайти їх. Віднайти їхній гумор, інтонацію, їхні настрої. Написаним словом вони здатні розлютити вас або, навпаки, потішити. Ці люди здатні змінити вас — попри той факт, що самі вони давно померли. Як комахи в бурштині, як мертві тіла, вмерзлі сотні років тому у кригу, люди, які за законами природи вже давно мали зникнути, і досі існують завдяки такому диву, як папір та чорнило. Хіба ж це не магія?
Як люди доглядають могили, так я доглядаю книжки. Я чищу їх, підклеюю, зберігаю в гарному стані. І щодня, щодня розгортаю якийсь томик, прочитую кілька рядків, навіть кілька сторінок, доки в моїй голові не почнуть лунати голоси давно забутих мерців… Цікаво, а чи відчувають вони, оті померлі письменники, той момент, коли хтось бере до рук їхні книжки? Чи з'являється тоді у вічній темряві довкола них хоч малесенька цяточка світла? Як хочеться думати, що так воно і є! Адже померлим, либонь, дуже, дуже самотньо…
Ось я й розповіла побіжно про свої улюблені заняття, а до найголовнішого підійти ніяк не можу. Загалом мені не притаманна схильність до саморозкриття. Навіть змусивши себе подолати звичну стриманість і пишучи про себе, я писала про що завгодно, аби тільки уникнути розповіді про справді важливе.
Проте я неодмінно про все розповім.
— Мовчання не є природним середовищем для історій, — сказала мені якось міс Вінтер. — Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас.
Сказано достеменно точно. Тож ось вона, моя історія.
Мені було десять років, коли я розкрила таємницю, яку приховувала від мене мати. Але річ у тім, що приховувати це мала б не моя мати, а я. Бо то насправді була моя таємниця…