Людина вставлена в рамки часу з не меншою категоричністю й безумовністю, ніж береза в рамки часу і простору. Пересування в просторі може створити ілюзію рятування від часу, але це тільки ілюзія. Можна гаряче бажати: ах, якби я народився сто років раніше — це песимісти або консерватори; сто років пізніше — це поступовці й оптимісти. Одначе здійснити такі бажання не можна.
Констатування примусової, не залежної від людської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час, не можна перевернути час ані вперед, ані назад. Але можна зрозуміти ходу часу, збагнути її закони і спробувати активно опанувати її, спираючися на відкриті закони.
Трагедія нашої еміґрації зовсім не в тому, що люди відірвані від рідного ґрунту; що їхнє завтра не певне; що їхнє таборове сьогодні злиденне й мілке. Це все сумно, але це ще не трагедія. Трагедія починається з того, що велика, може переважна частина української еміґрації не розуміє свого часу і свого місця в часі. Вона мислить категоріями минулого сторіччя, категоріями безслідно проминулого часу. Практично це означає, що вона не мислить. Віра — велика річ, але ніяка віра в еліту, в провід, в партію, в дух нації, в класову правду, в чорта чи янголів не допоможе, якщо люди не будуть розуміти, з чим вони мають справу.
Згода, що народження в людині лицарського попри все Дон Кіхота — величний акт і урочиста хвилина. Але чи ущасливив когось Дон Кіхот? Чи випадково він лишився смішним лицарем сумної постаті? А він ще мав ту перевагу, що мусів воювати тільки з вітряками й мулами; а ми стоїмо на шляху танка, що насувається на нас, щось кричимо, вимахуємо гарячково руками — і дивуємося, що ніхто не чує нас за гуркотом танка, не бачить за спалахами пострілів танкових гармат. Ні, позиція Дон Кіхота була вигідніша.
Тому ми кажемо: віра, але породжена мислю. Героїзм, але не в тому, щоб стояти на ввесь зріст на шляху танка, а розумний, доцільно спрямований. Отже: розум, мисль, думка, інтелект, розуміння, висновки з досвіду.
Наш пересічний еміґрант думає приблизно так: жив я собі тихо і мирно у своєму — географічна точка, — коли сталася халепа: прийшли большевики (чи там німці), і довелося покидати насиджене гніздечко. А як добре було! Яке вдовілля! Як жилося! Де тут, у якійсь Німеччині, знайти український райочок. Навіть нещасна картопля, — ота, що бульба чи то пак бараболя, — українська картопля солодка, а цю німецьку хоч цукром посипай! А який борщ ми їли! Сало в ньому так і плавало. А вареники! А качка з яблуками! І всім вистачало, і не було ніяких криз. Та це нічого. Це все повернеться. І борщ, і вареники, і качка з яблуками. І все це принесе нам… Україна.
Звідки ж та Україна візьметься? Поки тривала війна, наш мрійливий Санчо-Панса сподівався на те, що Німеччина й Росія так виснажаться, що самі впадуть. Дико сказати, але цю сміховинну «концепцію» підтримувала навіть програмово не одна течія. Тепер це надія на Америку, на «контакти», на доброго американського дядечка.
І не здогадно нашому еміґрантові пересічному, що він — і ніхто — уже ніколи не їстиме того борщу, тих вареників, тієї качки. Не можна двічі ввійти в ту саму річку, вчив Геракліт. В історії не можна двічі ввійти в ту саму епоху. Річка тече неугавно. Ніколи минуле не повертається. Навіть меню обіду минає. Ті, хто сподівається відновлення минулого, реставрації, в кращому випадку сидітимуть мирно в якомусь таборі з роззявленим ротом. Вареники в рот не спадуть. А якщо і «зорганізуються», то це будуть ерзацові вареники, вареники повоєнної зруйнованої Европи, які не дорівнюватимуть вареникам старої України.
Читач, звичайно, розуміє, що вареники тут фігурують сугубо фігурально. Це тільки малий деталик з цілої системи життя. І йдеться про те, що ця система життя ніколи не повернеться.
Про французьку еміґрацію на рубежі XVIII і XIX сторіч говорили, що вона нічого не зрозуміла і нічого не навчилася. Це загрожує всякій еміґрації. Еміґрація завжди стає осередком реставраційних тенденцій і прямувань. Але реставрувати ніколи нічого не можна. Монархія Люї XVIII і Шарля X не дорівнювала монархії Люї XVI. Але все таки і вона дуже скоро була повалена в липневій революції 1830 р.
Може бути в нашій дійсності три типи поведінки: махати руками й галасувати перед насуванням танка — мріяти в закутку про реставрацію неповоротного — намагатися зрозуміти свій час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми, своїх бажань. Зрозумівши — діяти. Позиція Дон Кіхота, позиція здонкіхоченого в наш час Санчо-Панси — і позиція тверезого розуму, який контролює імпульси й емоції і з якого виростає віра.