Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в собі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо-Панс і майже не має людей розуму. Що вона не розуміє через це природи свого часу і навіть здебільшого не старається зрозуміти.
Але це трагедія не лише еміґрації. За малими винятками це трагедія цілого українства ХІХ—ХХ сторіччя. На початку минулого століття на підбій світу вирушав індивід. Він завойовував колонії й розбудовував держави, він ніс світові вовче право і вовчий закон, він прокладав собі дорогу всіма засобами. Це був Наполеон і Бальзак, Фавст і Растіньяк. Про ту добу поет сказав: «Мы все глядим в Наполеоны». В цей час наша література чистими й солодкими словами малювала вузький рожевий світ патріархального хутора і Марусиної незайманости або пасивно мріяла про давно померлу бравуру козацьких повстань. Це було шляхетно, високо і… непрактично. Література зберегла нам чисте сяйво найсвітліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії. І коли в творця «Марусі» інша героїня — Ївга зіткнулася з вовчим світом невблаганної дійсности з гнітом і пазурями навколишности, що хотіла забрати в неї нареченого, єдиним рятівником молодої пари зміг стати… губернатор, — в суті справи якраз живе втілення системи чужої і гнобительської.
Але хіба губернатор у Квітчиній «Козир-дівці» в своїй функції й суті не те саме, що в вірі покоління Грушевського-Винниченка — уява про істинно-соціялістичні наміри російської демократії 1917 року, що в вірі нашого сучасного еміґранта — певність повернення вареникової ідилії, сподівання на Трумена, на саморозвал СССР, нарешті, віра, так, віра в те, що досить міцно повірити в те, чого хочеться, щоб воно збулося. Єдиний можливий конкретний висновок з мрій наших Дон Кіхотів і наших Санчів — губернатор. Але, на жаль, добрі губернатори бувають тільки в сентиментальних повістях, у житті на ролю губернатора з'являються Постишеви або Хрущови. Не хотілося б бути в ролі Ївги перед такими губернаторами.
Підкреслимо ще раз: етична перевага звичайно буває на українській стороні. Якщо вибирати між Левком і Ївгою, з одного боку, а Хрущовим і Постишевим, з другого, — який же може бути сумнів, хто вищий. Чесність, шляхетність, рухове здоров'я — їх мають Левко і Ївга. Навіть пересічний еміґраційний Санчо-Панса — еміґраційною мовою він називається його величність Паскаренко-Паскаревич — навіть він етичним рівнем своїм вищий від найчеснішого суб'єктивно представника губернаторської чи то пак хрущовсько-постишевської системи. Але що з того, коли їхня чесність і шляхетність нікуди не спрямована. Архімед міг звичайним кийком підважити світ, якби була точка опертя. Наші мрійники — чи то ґатунку активного — Дон Кіхоти, чи то пасивного і пристосуванського — Санчі-Панси — мають великий добрий кий. Але вони не мають і не можуть мати точки опертя, бо їхні прагнення — безпредметові на тлі того часу, в який вони діють; і вони нічого не шукають, а тому і знайти не можуть.
Дехто в російській революції 1917 року і в російській пореволюційній дійсності не бачить нічого відмінного від Росії часів Іванів III і IV, Петра І і Катерини II. Ця концепція — зовсім не українська. Її проповідували й проповідують самі росіяни. Максиміліян Волошин писав про вітер російської революції:
Це писано десь коло 1920 р., а перевидано російською еміґрацією тепер. Одначе це тільки півправди. Думати так означає не розуміти успіхів, тих успіхів, які російська система зробила саме після революції, вибившися — як-не-як — на ролю одного з «великих трьох» (big three). Не можна сказати, що Росія давніше не робила таких спроб: похід на Париж 1814 р. і Віденський конґрес, похід на Стамбул 1877 р. і Берлінський конґрес — це спроби, аналогічні з Ялтою і Потсдамом, але тоді вони закінчилися поразкою. Тепер — успіхом — не випадково.
Суть у тому, що після 1917 р. росіяни може, вперше спромоглися поєднати стару свою концепцію внутрішньої і зовнішньої політики з маршем часу. Це дало їм силу і принесло осяги. Знеосібнення, функційність, порядкування людьми як коліщатками або нулями, технічність життя і мислення — все це прояви нашого часу, і в добу опрічнини або асамблей і стриження боярських борід вони існувати в такій формі не могли, хоч певні сталі риси російської ментальности проявлялися в ті періоди і проявляються тепер.