Парадоксальним, на перший погляд, є те, що Шевельов, заперечуючи саму ідею тотальної функціональности, навіть висміюючи її, закликав утворювати й розвивати її (тотальну функціональність) в національних формах України. Для Шевельова як мислителя цей парадокс — посутній. Справа в тому, що ця функціональність у соціюмі має об'єктивну природу, так само не залежну від людського бажання, як і закони фізики. Те суспільство, яке іґнорує об'єктивні закони свого розвитку, стає суспільством несучасним, сповзає в безпробудний провінціялізм, програє на всіх реальних фронтах і рано чи пізно буде змушене наздоганяти ці суспільно-часові домінанти з великими, як правило, втратами, — або ж загине. В позитивному сенсі Шевельов питання обов'язковості часу вирішує так: «Констатування примусової, не залежної від людської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час… Але можна зрозуміти ходу часу, збагнути її закони і спробувати активно опанувати її, спираючися на відкриті закони» (с. 40). Тому гріх провінціялізму внеможливлює апріорі «зрозуміти ходу часу», а тим більше «опанувати її», натомість вифантазовуються різноманітні вежі зі слонової кості, топоси надчасся, втеча в минуле, або насадження в сучасну дійсність традицій, які давно вже почили в Бозі. Шевельов досить докладно аналізує гріх провінційности, досліджуючи все барвисте розмаїття його форм. Утім, мислитель заперечує протилежні крайнощі — механічне перенесення форм розвитку передових суспільств на вітчизняні терени безвідносно до національних традицій, які становлять метафізичну серцевину етносу; він пропонує, «спираючися на активізовані кращі національні традиції, створити свою концепцію доби» (с. 45), що означає втілення у вітчизняний соціюм адекватної загальному світовому розвиткові новизни, суголосної відчуттю національної комфортности українця. Уречевлення цих, за природою абстрактних, ідей відбувається в есеї «Четвертий Харків» — з'ясування того «матеріялу історії», того покоління, тих особистостей, які здатні витворити адекватні національні домінанти сучасної дійсности. Шевельовська періодизація історії Харкова така: перший Харків — патріярхальне село; другий — XIX століття, засилля російських купців і урядників, інтенсивне російщення; третій — «І от у вибуху Української Національної Революції 1917—1920 років українська стихія знову вливається в місто» (с. 83). Про покоління третього Харкова есеїст говорить: «Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового „Березоля“, виставок АРМУ, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідворотний, сповнений життя і безуму дерзання» (с. 85). Саме з виформуванням поняття третього — столичного — Харкова це місто опиняється в Шевельова на щаблі аванґарду передової, не провінційної України, її реальної можливости виходу на світові терени.
Закінчилося це визволення четвертим Харковом. Як воно зазвичай буває з «визволеннями» в українській історії, воно звільнило українців від самої України. Його наслідки — неуникненні: ідеологічна метрополія тільки в Москві, вихолощення живих тенденцій у розвиткові мови, тиражування по всій країні монументальних монстрів, рабська праця, зубожіння і… провінція, провінція, провінція. «І стан четвертого Харкова — це стан Чернігова, Кам'янця і… Києва — і всіх міст завойованої України» (с. 86). Покоління, що народилося не раніше від 1919 року, третього Харкова не знало (малі були), батьки їхні їм про нього нічого не розповідали (не самогубці), тому павлікоморозовський час був цим поколінням сприйнятий за чисту монету, а надумані ідеологічно-моральні цінності реально зійшли на кар'єризм, визиск, чиношанування, що призвело, зрештою, до витворення покоління-функції чужої держави і чужої культури, зміцнивши й укріпивши в собі всі три древні українські гріхи.