А сучасники, виплекані в тіні вісниківської системи, виявляють часом уже повну розгубленість і неспроможність щось зрозуміти. З одного боку спираючися на Донцова, вони з другого хочуть спертися на Багряного, Барку, Подоляка, — себто письменників, які за термінологією Донцова, безперечно, опинилися б у рядах письменників плебейських, свинопаських, гречкосійських чи ще яких — і це цілком свідомо, послідовно й добровільно.
Вбачаючи в сучасній літературі тільки «демобілізацію, кастрацію української літератури, знищення ієрархії понять, моральний розклад» і «хаос в нашій духовості» ці СУЧАСНИКИ думають і твердять, що вони говорять від імени України, а в дійсності — тільки від імени української заспаної й непрочуханої провінції, яка охоче прийняла «ієрархію», запропоновану їй Донцовим, як прийме все, що забезпечить її від подиху живої мислі.
Так довершується еволюція, так закривається її коло. Почалося з бунту проти провінції, з камінців у болото під обурене кумкання всіх допотопних малоросійських і цісарсько-королівських жаб. Минуло яких двадцять років — і жаби побачили, що хвилюватися, власне, не було чого. Їх кликали до ієрархії, до того, щоб не мислити, а слухатися й вірити? Будь ласка, з великою охотою. Систему фраз — засвоїти за двадцять років можна. А суть — суть лишається стара. Хай собі час іде своєю ходою, а нам аби було болото.
І коли з'являються нові люди, що наважуються — о жах — мислити і поставити під сумнів болотяну «ідеологію» і звичаї, о, тоді жаби починають кумкати щосили і бризкати в тих сміливців болотом, скільки стане снаги.
(А втім ще Платон пропонував зі своєї держави поетів виключити. І Борис Пастернак писав уже в наші дні: «Вакансия поэта опасна, если не пуста»).
Так, повторюю, довершується еволюція: те, що було бунтом проти провінції, стало формою мімікрії тієї самої провінційности, тільки в новій оболонці бездумного зорганізованого фанатизму.
Так відпала надія на те, що публіцистика виведе наше мистецтво і нашу духовність з того зачарованого кола, в якому вони опинилися. Стало ясно, що це можуть зробити тільки самі мистці. Так зродилася та спроба, яка ввійшла в нашу дійсність під іменем МУРу. Звичайно, з орденським фанатизмом, примітивізацією й провінційністю можна боротися і з позицій реставраторства ще переднішої доби — і такі течії в МУРі є. Одначе вони не становлять, дякувати Богові, більшости. Поза тим мистців різних напрямів об'єднує в МУРі одне: бажання покінчити з нашою провінційністю, бажання визначити своє місце супроти епохи. І біда МУРу зовсім не в тому, що якийсь письменник не так змалював українську жінку, як того хотілося комусь там, і не в тому, що хтось занадто захопився літературними експериментами, а в тому, що мистці, зібрані в МУРі, попри всю пристрасність свого бажання, не створили ще концепції України в нашій добі. Що вони добре знають, чого не повинно бути, але ще не досить знають, що бути повинно.
Це їхня біда, але не їхня вина. Мистецтво і споживач мистецтва — одне. Це тільки здається, що мистець сам висуває якісь концепції. Він висуває їх у співпраці зі своїм оточенням і споживачами (коли можна вжити такого терміну) його творів. Якщо ж «народ безмолвствует», а ті, хто претендує на ролю критиків, заохочують його до дальшого «безмолвствия» і потурають культові Кащенка і А. Чайківського, то тяжко вимагати від мистців, щоб вони самотуж і в ізоляції створили величну концепцію України в нашій добі. Мусимо бути їм вдячні вже й за те, що вони розворушують сонне болото і — horribile dictu[3] — сіють хаос у нашій духовості, (Якщо умовно назвати це хаосом). Бо з хаосу може щось зродитися, а з стоячого болота — нічого, крім смороду. Бо головне і вирішальне — щоб ми, щоб наші люди навчилися мислити — і то не тільки еліта, провід, патриції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мистці, а навіть… на смерть перелякані можливим постанням хаосу наші СУЧАСНИКИ.
Три ставлення до нашого часу відзначили ми на початку: мріяти в закутку — махати руками перед насуванням танка — намагатися зрозуміти час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми. Перші дві концепції вже знайшли своє оформлення, свій вияв у нашому письменстві. Третя — найважливіша — ще тільки починає виборсуватися з хаосу. Поки вона не виборсалася, дуже легко шукачів її лаяти й цькувати. Але: чи лайки й цькування допоможуть їй виборсатися?
Один з провідних наших малярів і графіків говорив на Конґресі мистців приблизно так: Нас кличуть іти в рівень з добою. Але ми не хочемо цього. Бо що таке наша доба? Згусток бруду й крови. Зосередження всього наймерзеннішого, що можна знайти в історії людства. Тріюмф забріханости й підлости. Чи не краще протиставити їй свої вічні чесноти — віру, щирість — і спиратися на них, ніби доби нема?