Або мюнхенські голуби: вони гуляють по асфальті бруку. Чиясь рука з-над вашої голови кидає їм пригоршню хлібних крихт. Хвилина гарячкового наскоку, дзьобання — і крихт нема. Знову кид — знову скок і метушня. Он один з підбитою лапкою. Він шкутильгає, але нічого, і він не відстає. Їде авто або трамвай — голуби шурхають на ґзимс будинку по другий бік вулиці, підбитий похапцем біжить на край пішоходу, — проїхало — і знов вони походжають по асфальті бруку. Так наладнано, домовито, певно.
Так що ж: галки — провінція, а голуби — ні? Віконниці — провінція, а жалюзі ні?
А може, Мюнхен теж провінція?
Тоді ходім на двірець. «Натовпи, натовпи, натовпи. Приміських залізниць приплин і відплин», — писав поет. Правда, про Харків, а не про Мюнхен. Традиційний міський — урбаністичний — пейзаж з посиленою дієслівністю: шугають авта, бряжчать трамваї, поспішають пішохідці. Або, змінивши порядок слів: авта шугають, трамваї бряжчать, пішохідці поспішають. Червона шапка з потрісканим цератовим верхом — щоб не промокала, і мідною стяжкою на околичнику — артіль гінців. Білошоломний і білопанчішний емпі думає, що наводить порядок. Дві повії (вони не суперечать порядкові) на віддалі п'ять кроків одна від одної: спочатку запрошує перша, коли не сподобалась — за п'ять кроків друга. Очевидно, на різні смаки. Жид питає голосно, але прихрипло, щоб скидалося на шепіт: Was verkaufen Sie? Коло льотерійника — море роздертих білих коверт — програші, програші, програші. Вгорі годинник. Пробитий дах двірця частково вкритий дошками; частково — небо. На підлозі, пощербленій уламками бомб, калюжі. Люди біжать до поїздів. Авта шугають. Поліцай на розі безперервно переводить світлофор: зелене — жовте — червоне — жовте — зелене — жовте — червоне. Свисток. Знімають людей з трамвайних підніжок. Трамвай рушає далі.
І це провінція? Це теж провінція? Чи, може, це наш ідеал? Европа. Нова. Психологічна. Одвічна. Ще якась. Ще якась?
У підручниках речі і поняття мають свої визначення. Їх вивчають до іспитів і забувають, уставши з іспитового стільця. В житті речі і поняття тримаються в свідомості, існують у сприйнятті протиставленнями. Чорне — не біле, корова — не собака. Такі визначення неусвідомлено тягнуться в усіх напрямах безконечними ланцюгами, а все таки поняття існують передусім у них. Двоє літераторів сперечаються про клясицизм. Кожний з них свого часу дав своє визначення: що він розуміє під клясицизмом. Визначення показують, що в це слово вони вкладають різний зміст. Тепер поет написав вірш. Перший літератор каже: це добре, бо це клясицизм. Другий каже: це добре, бо це не клясицизм. Потім вони починають лаятися. Публіка вдоволена і сміється. Лаятимуться вони вічно, бо їх не цікавлять визначення. Публіка посміється, і їй набридне. Вона розійдеться і обох уважатиме за дурнів. А вони тільки довели, що зміст понять визначається не визначеннями, а протиставленнями.
Клясицизм і літератори мене зараз не цікавлять. (А може, вони теж вияв провінційности?). Нас цікавить провінційність. Якщо ми визначимо її купою абстрактних слів, це нічого нам не дасть. Якщо ми визначимо її галками й віконницями, це теж нічого не дасть. Хібащо ми взяли б галки й віконниці як протилежність голубам і жалюзі. Але ми ще не знаємо, чи маємо на це право.
Тоді може вважати протилежністю провінційности — столицю? Застій і рух? Колотнечу мюнхенського двірця? Але невже якийсь Карл Ясперс, що живе, не виїжджаючи на жадні конґреси, нікуди, в гайдельберзькій кімнаті з жалюзі, які гуркочуть взз-гуп, взз-взз-гуп кожного ранку — провінція, а повія і спекулянт з мюнхенського двірця — столиця? А може якраз навпаки? Може з провінцією так, як з клясицизмом: сперечання без розуміння? Двоє рижих на арені цирку?