Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убраннях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тонули в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо. Старе кінчилося, мало початися нове.
Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде український уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали: а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і все дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове.
Початися!!! Не люди мали його почати, а воно мало початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи: залишені большевиками міни розсаджували будинки. Німці лютували й вішали на ліхтарях «заручників» — випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до міста не було, базари стояли порожні. По парканах розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і страшною, нікому незрозумілою галицько-еміґраційною тарабанщиною, що мала називатися українською мовою — люди питали здивовано, що таке карність? що таке важність зарядження завішено? Там говорилося про те, що не можна займати військового майна — інакше сувора кара; що не можна не слухатися німецького вояка — інакше сувора кара… кара… кара. Але там нічого не говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити пересуванню або прохарчуванню війська.
Що ж робили люди тоді? Протестували? Організовано виступили? Вони спробували виявити активність в інерції. Сказали: треба збиратися на старі місця праці. Реєструватися там. Люди стали сходитися, складати списки. Очевидно, слідом за тим мав прийти хтось, дати кожному роботу і визначити плату. Хтось не приходив. Поволі люди перестали сходитися. В місто вступив голод. Одразу вдарив скажений мороз. Не було світла, води, палива. В місто вступила смерть. Тоді почався великий розбрід: на вулицях серед снігових заметів коцюбіли трупи, хто міг, рятувався на села. Аж тепер виявлено ініціятиву, вона була спрямована — як у мишей з корабля, що тоне, — на самоврятування.
Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події 30 червня відомі, нема потреби їх переказувати. Не будемо оцінювати їх з політичного погляду. Чи проголошення української держави тоді було актом державної мудрости, чи воно було виявом хлопчачого змовництва, — це для нас тут не важить. Важить психологічна сторона. Львов'яни оглядали скривавлені, задимлені Бриґідки, — але не ждали, що хтось дасть їм нове життя, новий порядок, нове місце в новій Европі. Розумно, чи нерозумно, але вони діяли. Державний прапор віяв на ратуші. Люди брали життя в свої руки. Вони стверджували Львів як столицю. Харків'яни не ствердили свого міста як столицю. Вони навіть не думали про таку можливість[4].
Вони не думали: C'est le mot[5]. Провінція — не віконниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затишку безвиїзної гейдельберзької кімнати, не повія на мюнхенському двірці. Провінція — все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція — все те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція — не географія, а психологія. Не територія, а душа.
Що доброго може бути з Назарету? Назарет був глуха провінція. Звідти вийшов Ісус Назарей: він не мислив категоріями Назарету і Самарії і їх протиставлення. Для нього існувало людство, людина, світ і Бог. Назарет і Єрусалим стали осередками тисячолітньої історії. І коли йшли на Схід хрестові походи і коли сьогодні араби воюють бомбами з жидами, — це все постало — і багато іншого — з того, що Назарет стверджено центром світу.
Нова Англія — Америка — була дикою провінцією старої Англії. Коли вона в роки 1774–1776 повстала проти метрополії, вона почала переставати бути провінцією. Потім Америка усвідомила свою самодостатність (доктрина Монрое), потім вона проголосила себе стовпом і осередком нової віри — демократії і понесла цю віру в світ — і сьогодні стара англійська метрополія уже живе з тих крихт — духовних і матеріяльних, що перепадають їй від колишньої колонії.
А історія Москви? Суздаль — провінція Києва. І коли Суздаль 1169 року повстає на Київ, — він проголошує цим, що він не хоче бути провінцією. Потім приходить ідея третього Риму, — а четвертому не бувати, потім у тяжкій кризі жовтневої революції ідея східноєвропейської імперії перетоплюється в ідею світової імперії.
4
До відома. Це не дискусія про східняцтво й галичанство. Це простіше: режим відучив харків'ян діяти політично. В економічній царині Схід і Захід наші однаково продуктивні. В техніці перевагу має Схід. В мистецтві часто теж: порівняйте живі реакції східняків у театральній залі і приспаність галичан: спустилася завіса, вони мовчки виходять (оплески й виклики для них була б провінційність!). Не віримо ані в переваги однієї з галузей нашого народу, ані в провід. Віримо в гармонійну співпрацю — і взаємодоповнення. Не зважаючи на тимчасові побутові відмінності.