В середині 30-х років кастрований «Березіль» поставив «Талант» Мих. Старицького. Одну з найменш відомих і найслабших п'єс драматурга. Після війни, тепер, п'єсу відновлено і навіть привезено на показ до Києва. Чому така увага до цієї слабенької п'єси? Секрет простий: п'єса двомовна. Пани говорять по-російськи; мужики — по-українськи. Сучасні пани — офіцери, урядовці, партійці — теж говорять по-російськи. Хай складається враження, що мова «культури» — ніколи не українська.
Крапля падає за краплею. Душу українця продовбати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренеґатів припадають десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство. У глибині душі національна гордість все таки жевріє.
В понурий і спасивізований Харків у листопаді 1941 року з'явилося двоє українців з заходу. Вони привезли жовтоблакитний прапор — і одного дня він замайорів на Міській управі. І він став осередком притягання сил, пробудження національної гордости. Вона не була вбита. Але приспана вона була.
Заслуга вісниківства, передусім, її розбудження. Кожна зчервона-цегляна книжка була ударом по оспалості. Кожний удар лапою леопарда викликав кровотечу. А кров — це полум'я. Без вісниківства, можливо, не було б Хвильового і не було б державного прапора (хоч і без держави) на ратуші Львова і згодом на міській управі Харкові.
Але вісниківство було все таки тільки спробою зберегти хутір. Сучасна зрощеність вісниківства з Пациковим виразно це доводить. Як і Грушевський і Смаль-Стоцький, воно культивує цілість у самозамкненості, звідси в нього виключність і принципова вузькість. Однією рукою воно підносило Київ на висоти майже містичні, з другого боку, воно ставило глухий мур між Києвом і світом. Воно казало: Київ є Київ. Світ є світ. Київ самостійний і незалежний від світу. Воно багато говорило про експансію і аґресію, але воно розуміло під цим фізичний підбій світу. Мрії Юрія Липи про всіляких кольорів України зародилися з цього джерела. Треба було здобути Казахстан і зробити його Сірою Україною. Здобути Далекий Схід і зробити його Зеленою Україною. Липа відчував потребу зломити ті мури, щити і — часто — просто фанерні куліси, які вісниківство ставило між Україною і світом. Але скутий чисто вісниківськими поняттями раси і волі, він робив це наївно і по-гімназійному замріяно.
Вісниківство — це була аґресія Пацикова. Це була спроба зусиллям зосередженої волі ствердити Пациків у світі, відгородивши його від решти світу. Збудувати острів, — але не серед озера, а серед суходолу. Хоч як Донцов воював з Грушевським і іже з ним, це було пряме продовження діяльности Грушевського, тільки піднесене в ступінь фанатичної аґресивности, вишкірености зубів і нагострености пазурів (леопард!). Це була спроба провінції протиставити себе світові, піднісши провінційність у святая святих.
Мені довелося прочитати кілька рецензій на виставу Гоголевого «Ревізора» на німецькій сцені. Усім критикам-німцям особливо впала в очі сцена, коли Бобчинський із сльозою в голосі просить п'яного Хлестакова переказати в Петербурзі, що от, у провінційному місті N. живе такий собі Петро Іванович Бобчинський. І більше нічого: тільки переказати. Німецькі критики уздріли тут щось таке echt menschliches[6], що затьмарило в їх уяві всі інші образи комедії. Це не дивно в Німеччині, яка після поразки свого вісниківства спустилася знов на рівень провінційности передвісниківської.
А що ж таке був, об'єктивно розглядаючи, весь етнографічно-народницький період нашої історії, як не просьба, щоб світ знав, що от живе на світі довкола провінційного міста Пацикова — обмовка, я хотів сказати: Києва — такий український народ. А п'яному Хлестакову, що «зриває квітки насолоди», звичайно, байдуже, живе той народ чи не живе і нещасний він чи не нещасний. Хіба позичити в нього — навіки позичити — 50 карбованців, за що і дістати собі ж таки подяку! Це той самий етап, що переживала й Німеччина до Бісмарка.
І от просити надокучає. Чи не краще вимагати? Бісмарк грюкає кулаком об стіл. Гітлер махом руки посилає військо на схід, захід, північ і південь. Хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович Бобчинський. І Донцов грюкає по столі і хоче ствердити існування в світі Петра Івановича Бобчинського. Правда, він не має війська і не має битв під Садовою, Седаном, Дюнкерком, Ель Алямейном і Сталінградом. Але хоч у менших маштабах, процес перебігає паралельно і з тією ж закономірністю.