У першому есеї, розміщеному в цій книзі, «Москва, Маросєйка» Шевельов досліджує історичну ситуацію, нищівну з погляду будь-яких національних прагнень зформувати середовище, здатне породити людей-творців адекватних часові домінант для України. Цю руйнівну силу мислитель називає «Росія». Народну оцінку події 1654 року Тарас Шевченко виразив у відомому вірші «Якби то ти, Богдане п'яний…» — і те, що трапилося з Україною після Переяслава, добре відомо. Та постає питання: чи справді «братання» з сусідньою державою — гріх, а не спроба опанувати Росію — державу, яку потрібно йменувати ворогом України? Шевельов ініціятиву «здачі без бою» покладає на українців і вчленовує її в історіософську концепцію культурного завоювання Києвом Московщини. Справді, XVII століття показує разючу різницю в культурному розвитку між бароковим Києвом і старобоярською Москвою. Іван Огієнко, Микола Костомаров та інші автори зазначають, що в російській столиці того часу можна було досхочу надивитися всілякої примітивної культурної екзотики, навіть натрапити на безграмотного попа. План православних учених мужів Києва полягав у тому, щоб завдяки військовій потузі Москви забезпечити свою незалежність від сильних і аґресивних сусідів — Польщі й Туреччини — та, підпорядкувавши побут Москви культурі Києва, отримати реальну можливість для вільного незалежного розвитку, — так, принаймні, міркували православні діячі старої України й так подає цю концепцію Ю. Шевельов. До цього слід додати висновки мислителя, які він формулює в іншій своїй роботі — «Меч, труби, лютня». Говорячи в ній про Лазаря Барановича та його час, автор констатує злам у вольовій ментальності України, коли провідна верства, полишивши надії на власні сили, почала вдаватися по допомогу до чужинців, — що й стало ідеологічною підкладкою Руїни як явища історії та породило гріх кочубеївщини як хронічного невір'я в свої сили і продажу себе для скороминущих вигід, як правило, меркантильного характеру. Початок XVIII століття позначений секуляризацією науки, мистецтва й освіти, яку заходився запроваджувати Петро І, — й це призвело до поразки церковно-культурної української експансії та, як наслідок, до багатовікового буяння трьох українських лих-гріхів — серед дідів, батьків, нас, наших дітей.
Як говорилося на початку, поборення (покута) одного окремо взятого гріха неможливе. Із казки: на місці однієї відтятої Змієвої голови виростають дві. Потрібно нищити всього Звіра. Шевельов бачить покуту лише в одному — в оновленні Харкова: «здвигнути п'ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею…» (с. 87).
XXI століття розпочалося з шаленої, мало чи не в геометричній проґресії прискорености світового розвитку: помаранчева довіра до постсталіністської правлячої кляси, біло-блакитна реакція цієї ж кляси, арабська хвиля «нелогічних» збурень; зрештою, ми масово лише п'ятий-шостий рік з мобільними телефонами, другий-третій — з інтернетом, — а чи можемо уявити себе теперішніх без цих «дрібниць», які кардинально змінили наш побут?! Могло б скластися враження, що XX століття і тодішні думки Шевельова — давня й забута епоха, такий собі плюсквамперфект. Та наважуся стверджувати, що каяття в наших українських смертних гріхах (згадаймо їх іще раз: «Росія», «кочубеївщина», «провінціялізм») — це доконечна передумова побудови п'ятого Харкова не як умоглядного проєкту Великого Харків'янина, а як єдиної можливости нашого з вами ВЖЕ виживання в новому суспільстві, що тепер інтенсивно формується, під назвою «Планета Земля».
Анатолій Порохівник
Москва, Маросєйка
Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками», майстрами випікання московських млинців, розташувалися в другій половині XVII сторіччя двоє «подвор'єв» — Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці — це зіпсоване слово «Малоросєйка» (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького). Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в XVII столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.