А ті, хто лишився? Оті, кого «оковано, омурано»? Що становив собою четвертий Харків: гніздо свідомих бунтівників чи кубло «чесних» обивателів нового режиму? Як він жив, чим він дихав? Про це підсовєтська література не сказала досі нічого (говоримо про літературу, не про макулятуру — та, звичайно, щось верзла, про стахановців, про жити стало краще, жити стало веселіше, про квітучі міста квітучої України, — але, хвалити Бога, — є слова і цілі книжки і навіть цілі бібліотеки, які ніби сказані, написані, — але водночас не існують. Просто не існують! Істина, якої ніколи не зрозуміють графомани, що квапляться видати свої твори, і душителі літератури, які розглядають письменників як фельдфебелів). Про це підсовєтська література і не скаже нічого. Бо четвертий Харків — це має бути за всіма плянами партії і уряду суцільна провінція. А як же посміє вона сказати, що це провінція? Таж коли провінція усвідомлює й каже, що вона провінція, — це вона робить перший крок до того, щоб перестати бути провінцією. А цього Москва, законодавець і суддя підсовєтської літератури, ніколи не дозволить. Бо вся політика Москви спрямована на те, щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційности.
І стан четвертого Харкова — це стан Чернігова, Кам'янця і… Києва — і всіх міст завойованої України. Тільки що в третьому Харкові особливо пишно й велично розквітла була мрія про столичність, і тому особливо разючий тут контраст із занепадом і нидінням четвертого Харкова. Тож не помилимося, сказавши: четвертий Харків — це вся Україна сьогодні, хіба може поки що з винятком «возз'єднаних» після 1939 року областей.
Чи ж треба говорити, що пізнання четвертого Харкова — conditio sine qua non розгортання українського визвольного руху і здвигнення нової української держави? Дуже легко вимріяти собі таку еміґраційну вежу з слонової кости: я з совєтами нічого спільного не маю, в жадні компроміси з ними не заходив, я чистий і незайманий! Але народ український живе в четвертому Харкові, там він бореться і пристосовується, гине і виживає, існує і мислить, будує і терпить.
Тому з погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п'ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею, — з цього погляду нема перед нашою наукою, нашим мистецтвом завдання важливішого, відповідальнішого й нагальнішого, як пізнання й усвідомлення ментальности і всього духового обличчя людини четвертого Харкова.
Першим голос забирає тут Леонид Лиман своєю «Повістю про Харків». І як би не ставитись до цього твору як до явища мистецького (тут не місце про це говорити, можна буде про це сказати в критичних статтях), але мусимо ствердити, що в нашій еміґраційній літературі це, може, перший нееміґрантський твір. Твір, повернений не в минуле, а в сучасне і тим самим у майбутнє. Твір сміливий, написаний з живого досвіду, зігрітий, напевно, многорічним вдумуванням, осмислюванням і болінням з приводу баченого, відчутого, пережитого. Перша ланка в — будемо сподіватися — правдивому відтворенні четвертого Харкова. Правдивому зовні — бо факти і образи цілком реальні і життьові. І правдивому доглибно — бо жадні партійні чи особисті програми не змушували автора переінакшувати або перекручувати справжнє. Тому серед таких численних у нас непотрібних і мертвих або зфальшованих і скособочених дискусій, дискусія про харківську повість Леонида Лимана могла б бути особливо доцільною й корисною.
У цих зауваженнях ми не беремося ані дискутувати з повістю чи з приводу повісти, ані навіть відкривати таку дискусію. Їх завдання менше й вужче: підкреслити ті риси людини четвертого Харкова, які визначив як типові автор твору, кинути погляд на те, з яких причин ці риси постали і як вони можуть у дальшому розвиватися.