Обережність, забріханість, цинізм, нігілізм… І в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. Що ж є? Є тільки брехня, брехня, брехня. І єдине, що є реальне, — це я. І єдине, що можна і треба робити, — це зберегти оте я в страшному і неутульному, наскрізь фальшивому світі. Нігілізм проявляє себе кар'єризмом. Система охоче йде назустріч. Спритного пристосуванця чекають ордени і медалі, власне авто і спецрозподільники, вілли в Сочі і сталінські премії. Так спрямуймо ж нашу енерґію не на боротьбу з системою, а на чавлення конкурентів, на пробивання собі кар'єри, на краще пристосування. Підставляй іншим ніжку (але потай), борсайся хитро й підступно (але тихцем), за всяку ціну лізь угору, збиваючи інших (але без крику). Так виростає кар'єризм і нестримний егоїзм цього покоління. Жорстокість і честолюбство. «Ми всі тепер кар'єристи», — говорить Леонид.
І так виростає найнесподіваніше: його абсолютна аполітичність. Це може здатися парадоксом. Як люди, що їх життя наскрізь пронизане політичністю, люди, що навіть у найприватнішому побуті говорять партійними гаслами і газетними штампами, — ці люди аполітичні? Одначе це так. Громадське життя з усіма його «навантаженнями» глибоко огидне цим людям. Де можна, вони рятуються брехнею. Де не щастить, — з огидою тягнуть навкучливу лямку.
А поза тим — нічого, порожнеча. Дія відбувається в червні 1941 року. Точиться поза межами СРСР страшна війна. Кожна мисляча людина не може не розуміти, що пожар от-от перекинеться і на схід Европи. Але про це не пише преса, діставши відповідні інструкції ще в вересні 1939 року. І герої повісти дбають про те, щоб лишитися в аспірантурі, щоб не потрапити на провінцію, щоб уникнути мобілізації до авіяційних шкіл, про те, одне слово, щоб якось викрутитися, якось улаштувати своє особисте, приватне життя. І тому вибух війни приходить так зненацька, і тому він не викликає жадного ентузіязму і героїзму. Покоління це аполітичне, бо і політика стала брехнею, бо воно вкрай затомізоване. Кожний за себе, про себе, в собі. Поза собою — нічого, крім брехні.
Коло нашої аналізи замкнулося. Ми почали від слимаковости — і ми закінчили слимаковістю. Світ замикається у скойці. Поза скойкою — нічого світлого, порядного, чистого.
І якби тут автор поставив крапку, то його книга була б книгою одчаю і смерти. Вона означала б «Finis Ucrainae»[11]. На щастя, це не так в повісті Леонида Лимана, і це не так у дійсності.
Покоління — навіть найбільш стандартизоване й змеханізоване — ніколи не цілість. Воно складається з прошарків. Вихованці села не тотожні з вихованцями міста. Робітники — з новою партійно-бюрократичною верхівкою. Навіть першокурсники-студенти — з випускниками. І ще важливіше: воно складається з людей. Люди покоління мають спільні риси, але це все таки індивіди. Ніколи ніяка система не зрівняє людей доглибно, духово, душевно. Покоління четвертого Харкова теж не протоплазма. Це люди. І тому кинута в повісті фраза (яка ж страшна, коли вдуматися в неї!), що Харків — жива, ще незасипана Помпея (А Харків — це ми вже знаємо — це ж усі Харкови, це вся Україна), — ця фраза стосується тільки до большевицького Харкова, але не стосується до Харкова українського.