Другий струмінь міркувань: для чого ставити поруч «На чужині» і «Німеччина»? Хіба не досить було б другого? Хіба може бути «Німеччина» — «Дома»? Що ховається за цим підкреслюванням, що ми не на батьківщині: роз'ятрювання туги за Україною, Heimweh? намагання розжалостити долею отих безталанних «скитальців» — до речі перший «американізм», який поруч афідавіту, скринінґу, ділі, емпі і окей[1] прийшов до нас від заокеанських братів і небратів? гордість з того, що от, і в умовах чужини якісь імпрези маємо, щось видаємо (хори, танцювальні ансамблі — одне слово, те, що понад сто років тому хтось, чи не князь Шаліков, назвав «Малоросія пляшущая, играюшая и поющая»)? брак логіки в мисленні й говоренні? Все це разом — комплекс малоросіянства, жалюгідного еміґраційного малоросіянства, яке не хоче зрозуміти історичної закономірности свого теперішнього становища, яке винить у всьому збіг обставин і думає, що завтра, за допомогою чергового визволителя, воно повернеться в свою малоросійську Аркадію і їстиме під дзюркотання струмочків вареники, що тонуть у салі? Яке не виходить за межі якби, коли б і аби знаття? Яке нічого не навчилося і нічого не зрозуміло? Яке сердиться на все, тільки не на самого себе? Яке поводиться так, як той, хто, наступивши на граблі, дістає по лобі і кричить спересердя: «Ах, прокляті граблі»? Яке уболіває само за себе і умиляється само собі? Так, не виключено, що всі ці речі ховаються в короткій і нелогічній формулі «На чужині. Німеччина».
Над моїм вухом на тонку сурму сурмить (а Карпенко-Криниця пише суремить) комар і повертає мене до дійсности. А дійсність: над озером, Баварія. Пластовий табір (старші пластуни!) на невеличкому острові (50x80 м).
До речі про функцію цього комаря. Її не можна недоцінити. Якби не він, філософування тривали б далі. Отже, комар позірно злетів до моєї правої щоки, де і був знищений. Але функційно він злетів у це моє… тут я мушу спинитися і замислитися. Ідеться про визначення жанру того, що я оце пишу. Як його визначити? Нарис, репортаж? Бррр, боронь Боже. Наш вік не визнає описовости. Нечуй-Левицький і Чапленко можуть предокладно описувати, куди повертала дорога і яких порід розлогі і крислаті дерева стояли ліворуч, праворуч, навскіс і навпрошки від неї, а які потім того. Але читач акуратно пропускає все це, а одним заходом радий пропустити і ввесь твір. Ні, ні. Тепер модніший інший жанр: афоризми. Особливо неоціненний для редакторів циклостильних журналів, які не знають, чим заповнити сторінку, коли недотепний автор розплянував статтю так, що вона кінчається десь нагорі. І що б робив редактор «Чат» або «Під вартою», якби перед тим якийсь «Присмерк», «Сумерк» або «Бог тьми» не вмістив цілої купи портативних афоризмів для підтекстовок. Все таки, що задруковане місце, то не порожнє. Ще, правда, добре надаються до цього вірші. Алеж не стане поважний громадсько-політичний журнал містити якісь там вірші, дзеньки-бреньки.
Отже, афоризми. Але з якої речі давати поживу «Чатам» і «Під вартою», щоб вони автоматично передруковували мої писання? Не буду давати кожний афоризм нарізно, не буду їх нумерувати або зірочкою позначати — а перемішаю. Зроблю хаос афоризмів (і неафоризмів). Наші предки, висловлюючися органічно-національним стилем, називали це «наколотив гороху з капустою». Воно, звісно, вони не доросли ще до державної бронзи, made in Paris 1870. Алеж і що з тих азіятів мізерних узяти? Так хай і буде: афористично-неафористичний горох з капустою.
Повернімось до комаря (убитого. Не того, що мертвим народжується в друкарні мюнхенській). Він виразно доводить: мистецтво зв'язане з життям (не зв'язано: речення на -но, -то тут не можна вжити, про це ясно написано в книжці проф. П. Ковальова «Безособові речення на -но, -то», Мюнхен, 1947, стор. 15, яку книжку конче треба перечитати перед тим, як сідати будь-що писати). Не було б комаря, не було б і мистецтва (афоризм!). Себто мистецтво, може, було б, але закони композиції реалізувалися б зовсім інакше.
Прихильники автономности і самодовільности мистецтва заперечать: звісно, в жанрі «горох з капустою» і комар визначає композицію. Але в справжньому, довершеному, високомистецькому, до перфектности домодульованому, вульґарному плебсові неінтеліґібельному опусі (і яка шкода, що закінчень нема чужих, а доводиться українські давати!) — там ані комарі, ані груба дійсність взагалі жадного значення не мають. Тоді я пошлюся на випадок, що стався позавчора. Мій друг-неоклясик (він живе разом зі мною на острові) закінчував нову редакцію свого старого оповідання, доводячи його до найбільшої вивершености. Поскільки надворі був дощ, а в хаті в нас нема інших меблів, крім складаних ліжок, він сидів на консервній баньці і писав на ліжку. В такій самій позі любить малювати мій малий хрищеник Тодьо, коли кожного ранку, керований материнською рукою, виконує свій обов'язок. Одначе це до справи не стосується, раз, а потім, ми умовилися не описувати, а афоризувати, два. Тому поза мого друга-неоклясика не має жадного значення. Вона подана тільки до відома, з неї нічого не випливає. Жадних висновків. І мій хрищеник зовсім не буде героєм цих міркувань. І навіть епатувати читача я не хочу.
1
З англійської: