РОЗДІЛ ШОСТИЙ
І
– Ось маєте, – сказала міс Найт, ставлячи тацю зі сніданком на столик біля ліжка міс Марпл. – А як ми себе почуваємо цього ранку? Бачу, ми вже відкрили штори, – додала вона з відтінком несхвалення в голосі.
– Я прокидаюся рано, – сказала міс Марпл. – Та й ви не станете спати довго, коли доживете до мого віку, – докинула вона.
– Місіс Бентрі телефонувала, – сказала міс Найт, – десь півгодини тому. Вона хотіла поговорити з вами, але я сказала, щоб вона зателефонувала згодом, після того як ви поснідаєте. Я не збиралася турбувати вас тоді, коли ви ще не випили чаю й нічого не їли.
– Коли мені телефонують мої друзі, я хотіла б, щоб про це повідомляли зразу, – сказала міс Марпл.
– Даруйте мені, – сказала міс Найт, – але тривожити вас так рано здалося мені вкрай нерозумним. Спершу ви вип’єте чаю, з’їсте варене яєчко та грінку з маслом, а тоді ми подивимося.
– Вона телефонувала півгодини тому, – замислено промовила міс Марпл. – Тобто це було – дайте мені подумати – десь о восьмій годині.
– Ну ж бо, моя люба, не сушіть собі цим голову, – сказала міс Найт із нотками втішання в голосі. – Я сподіваюся, вона скоро зателефонує знову. Чи ви хочете, щоб я зателефонувала їй для вас?
– Ні, дякую, – сказала міс Марпл. – Я хочу з’їсти свій сніданок, поки він гарячий.
– Сподіваюся, я нічого не забула, – весело кинула міс Найт.
Але нічого не було забуто. Чай був, як і годиться, залитий окропом, яйце варилося рівно три хвилини й сорок п’ять секунд, грінка була підсмажена дуже рівно, масло подане на стіл у невеличкому горнятку, а банка з медом стояла поруч. Міс Марпл ніяк не могла заперечувати, що, з багатьох поглядів, міс Найт – справжній скарб. Старенька з’їла свій сніданок із великим апетитом. Потім знизу почувся шум пилососа. Прийшла Черрі.
В унісон із шумом пилососа лунав дзвінкий голос, який наспівував одну з найпопулярніших мелодій дня. Міс Найт, яка прийшла забрати тацю з посудом від сніданку, похитала головою.
– Мені не до вподоби, коли та молода жінка співає на весь дім, – сказала вона. – У цьому є якийсь вияв нешанобливості.
Міс Марпл легенько всміхнулася.
– Черрі ніколи навіть на думку не спадало, що вона мусить виявляти якусь надмірну шанобливість, – зауважила вона. – Навіщо це їй?
Міс Найт пирхнула і сказала:
– Тепер усе стало не так, як колись було.
– Природно, – сказала міс Марпл. – Часи змінюються. З цим необхідно миритися. – І додала: – Може, тепер ви зателефонуєте місіс Бентрі й довідаєтеся, чого вона хотіла від мене?
Міс Найт поквапилася геть. Через хвилину або дві у двері постукали, й увійшла Черрі. Вона здавалася веселою, збудженою і надзвичайно гарною. Пластиковий халат, розмальований матросами та всілякими морськими символами, був туго зав’язаний поверх її темно-синьої сукні.
– У вас гарна зачіска, – сказала міс Марпл.
– Учора ходила до перукарні, – сказала Черрі. – Волосся ще трохи жорстке, але незабаром стане нормальним. Я прийшла запитати, чи ви чули новину.
– Яку новину?
– Про те, що вчора сталося в Ґосінґтон-Холі. Ви ж знаєте, що там улаштували велике свято на користь «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна»?
Міс Марпл кивнула головою.
– І що ж там сталося? – запитала вона.
– Одна людина померла в самому його розпалі. Така собі місіс Бедкок. Живе за рогом від нас. Не думаю, що ви з нею знайомі.
– Місіс Бедкок? – у тоні голосу міс Марпл пролунали нотки тривоги. – Але я знаю її. Я думаю – атож, так звали ту жінку, яка вибігла й підняла мене, коли, йдучи по вулиці, я спіткнулася об камінець і впала. Вона була дуже добра.
– О, Гізер Бедкок і справді дуже добра жінка, – сказала Черрі. – Аж занадто добра, як вважає дехто. Мовляв, надто вона набридлива. Але хай там як, а вона померла. Померла та й годі.
– Але чому вона померла?
– А звідки я знаю? – відповіла Черрі. – Її запросили в дім, мабуть, тому, що вона працює секретаркою у «Службі Святого Іоанна». Туди запросили і її, і мера, і багатьох інших. Наскільки мені відомо, вона випила склянку якогось трунку, і хвилин через п’ять їй стало погано, і ніхто навіть не встиг отямитись, як вона померла.
– Яка прикра подія, – сказала міс Марпл. – У неї було слабке серце?
– Вона була здоровісінька – так люди кажуть. Звісно, ніхто ніколи нічого не знає, хіба не так? У тебе можуть бути якісь проблеми із серцем, але нікому не буде про це відомо. А проте я можу одне вам сказати. Додому вони її не відправили.