Розділ VІІ
У тому ж селі, де жили мої батько й мати, мешкала повитуха, сухорлява, чесна, дбайлива, домовита, добра стара, яка за допомогою малої дещиці простого здорового глузду та багаторічної великої практики, в якій вона завжди покладалася не стільки на власні зусилля, скільки на пані Природу, – зажила слави у своїй справі у світі; – тільки я мушу зараз же довести до відома вашої милості, що словом світ я тут позначаю не все коло великого світу, а лише вписаний у нього маленький кружечок близько чотирьох англійських миль у діаметрі, центром якого слугував будиночок нашої доброї старої. – На сорок сьомому році життя вона залишилася вдовою, без усяких засобів, із трьома чи чотирма маленькими дітьми, і позаяк була вона під той час жінкою статечного вигляду, пристойної поведінки, – небагатомовною і до того ж такою, що збуджує співчуття: покірливість, із якою вона переносила своє горе, тим голосніше благала дружньої підтримки, – то над нею зглянулася дружина парафіяльного священика: остання давно вже нарікала на незручність, яку довгі роки доводиться терпіти пастві її чоловіка, не мала можливості дістати повитуху, навіть на крайній випадок, ближче, ніж за шість чи сім миль, які сім миль темної ночі та при поганій дорозі, – місцевість кругом являла суціль в’язку глину, – перетворювалися майже на чотирнадцять, що було іноді рівнозначно цілковитій відсутності на світі всяких повитух; от жалісливій пані й спало на думку, яким було б благодіянням для всієї парафії й особливо для бідної вдови трохи підучити її повивальному мистецтву, щоб вона могла ним годуватися. А позаяк жодна жінка поблизу не могла б виконати цей план краще, ніж його укладачка, то дружина священика самовіддано сама взялася за справу і, завдяки своєму впливу на жіночу частину парафії, без особливих зусиль довела його до кінця. По правді кажучи, священик теж взяв участь у цьому заході та, щоб влаштувати все як годиться, тобто надати бідній жінці законні права на заняття справою, якій вона навчалась у його дружини, – з великою готовністю заплатив судові мита за патент, які склали загалом вісімнадцять шилінгів і чотири пенси; отже, за допомогою подружжя добру жінку дійсно й поза сумнівом було введено в обов’язки своєї посади з усіма пов’язаними з нею правами, приладдям і будь-якими повноваженнями.
Ці останні слова, треба вам сказати, не збігалися зі старовинною формулою, за якою зазвичай складалися такі патенти, привілеї та свідоцтва, що досі видавалися в таких випадках станові повитух. Вони додержувалися витонченої формули Дідія[13] його власного винаходу; відчуваючи незвичайну пристрасть ламати і створювати наново всілякі такі речі, він не лише придумав цю тонку поправку, але ще й умовив багатьох, давно вже дипломованих, матрон із довколишніх місць знову надати свої патенти для внесення до них своєї вигадки.
Признатися, ніколи такі чудасії Дідія не збуджували в мені заздрості, – але у кожного свій смак. Хіба для доктора Кунастрокія,[14] цієї великої людини, не було найбільшим задоволенням на світі розчісувати в години дозвілля ослячі хвости й висмикувати зубами посивілі волосини, хоча в кишені в нього завжди лежали щипчики? Так, сер, якщо вже на те пішло, хіба не було в наймудріших людей усіх часів, не виключаючи самого Соломона, – хіба не було в кожного з них свого коника: скакових коней, – монет і черепашок, барабанів і труб, скрипок, палітр, – коконів і метеликів? – і доки людина тихо та мирно скаче на своєму конику по великій дорозі й не змушує ні вас, ні мене сісти разом із нею на цього коника, – скажіть на милість, сер, яке нам або мені діло до цього?
Розділ VІІІ
De gustіbus non est dіsputandum[15] – це означає, що про коників не слід сперечатися; сам я нечасто це роблю, та й не міг би зробити пристойним чином, якби я був навіть їх заклятим ворогом; адже й мені доводиться іноді, в деякі фази місяця, бувати і скрипалем, і живописцем, зважаючи на те, яка муха мене укусить; хай буде вам відомо, що я сам тримаю пару конячок, на яких по черзі (мені однаково, хто про це знає) частенько виїжджаю погуляти й подихати повітрям; – іноді навіть, на сором мені потрібно зізнатися, я роблю дещо триваліші прогулянки, ніж годилося б на погляд мудреця. Але вся річ у тому, що я не мудрець; – і, крім того, людина настільки незначна, що абсолютно не важливо, чим я займаюся; ось чому я рідко хвилююсь або кип’ячуся з цього приводу, і спокій мій не дуже порушується, коли я бачу таких важливих панів і високих осіб, як нижченаведені, – таких, наприклад, як мілорди А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З, І, К, Л, M, H, О, П і так далі, всіх, що підряд сидять на своїх різних кониках; – деякі з них, відпустивши стремена, рухаються повагом, – інші, навпаки, підігнувши ноги до самого підборіддя, з хлистом у зубах, щодуху мчать, як строкаті жокеї-чортенята верхи на неприкаяних душах, – ніби вони вирішили скрутити собі в’язи. – Тим краще, – кажу я собі; – адже якщо станеться найгірше, світ чудово без них обійдеться; – а що стосується інших, – що ж, – Бог їм на поміч, – нехай собі катаються, я їм не заважатиму; адже якщо їх ясновельможності будуть вибиті з сідла сьогодні ввечері, – ставлю десять проти одного, що до настання ранку багато хто з них опиняться верхи на ще гірших конях.
13
Дідій – під цим іменем Стерн виводить юриста, який вів справи йоркського духовенства і з яким він мав сутички.