— Що ви питимете, Равіку? Коньяк чи «дюбоне»?
— Каву, коли ще є.
— Звичайно, є.— Вебер поставив на стіл електричний кавник і ввімкнув його. Потім обернувся до Равіка. — Ви б не могли сьогодні після обіду провести замість мене медичний огляд в «Озірісі»?
— Можу, чому ж.
— Вам це не переб’є ніяких планів?
— Анітрохи. Я вільний.
— То добре. Мені не треба буде знов приїздити в місто. Я попрацюю в своєму садку. Я б попросив Фошона, але він у відпустці.
— Нема про що говорити, — мовив Равік. — Я ж там уже не раз робив огляд.
— Це правда. А все-таки…
— У наш час не може бути ніяких «усе-таки». Принаймні для мене.
— Так, це справжній ідіотизм! Такому видатному хірургові не дозволяють офіційно оперувати, і йому доводиться працювати підпільно.
— Годі вам, Вебере! Це не новина. В такому становищі всі лікарі, що втекли з Німеччини.
— І все-таки! Комедія, та й годі. Ви робите за Дюрана найважчі операції, а він вашим коштом заробляє собі славу.
— Краще так, ніж він би робив їх сам.
Вебер засміявся.
— Звичайно, не мені це казати. Ви й за мене оперуєте. Але я, зрештою, гінеколог, а не хірург.
Кавник закипів. Вебер вимкнув його, дістав із шафи чашки й налив каву.
— Одного я не розумію, Равіку, — сказав він. — Чого ви й досі жигете в такій халабуді, як «Ентернасіональ»? Чому не винаймете собі помешкання в якомусь новому будинку поблизу Булонського лісу? Якісь дешеві меблі скрізь можна купити. Принаймні будете знати, що ви щось маєте.
— Так, — мовив Равік. — Я б тоді знав, що маю щось.
— От бачите. То чому ж ви не зробите так, як я кажу?
Равік надпив з чашки кави. Вона була гірка й дуже міцна.
— Вебере, — мовив він, — на вас дуже добре вивчати поширену хворобу нашої доби — зручність мислення. Ви співчуваєте, що мені доводиться працювати підпільно, й водночас питаєте, чому я не вннайму собі гарне помешкання.
— А який стосунок має одне до другого?
Равік поблажливо всміхнувся.
— Якби я винайняв помешкання, то мусив би зареєструватися в поліції. А для цього потрібні паспорт і віза.
— Справді. Про це я не подумав. А в готелі?
— У готелі також. Але, хвалити бога, в Парижі є кілька готелів, де не дуже наполягають на реєстрації.— Равік долив собі в каву трохи коньяку. — І один із них — «Ентернасіональ». Тому я там і мешкаю. Я не знаю, як господиня викручується. Мабуть, має добрі зв'язки. Поліція або справді нічого не знає, або підкуплена. В кожному разі, я там мешкаю вже досить довго, і мене ніхто не турбує.
Вебер відкинувся на спинку стільця.
— Я не знав цього, Равіку, — сказав він. — Я думав, що вам заборонено тільки працювати. З біса прикре становище.
— У порівнянні з німецьким концтабором це рай.
— А поліція? Якщо вона все-таки наскочить колись?
— Якщо спіймає, то ув'язнить на два тижні, а потім вишле за кордон. Як правило, до Швейцарії. Коли спіймає вдруге — дасть півроку в'язниці.
— Що?
— Півроку, — відповів Равік.
Вебер витріщив на нього очі.
— Не може бути. Це нелюдяно.
— І я так вважав, поки сам не скуштував цього.
— Цебто як? Хіба з вами вже так було?
— І не раз, а тричі. Як і з сотнями втікачів. Із самого початку, коли я ще нічого про це не знав і вірив у так звану гуманність. Це сталося перед тим, як я побував в Іспанії, де мені не треба було паспорта і де я вдруге отримав практичний урок гуманності. Від німецьких та італійських пілотів. Потім, повернувшись сюди, я, звичайно, вже дещо розумів.
Вебер підвівся.
— Боже мій… — Він почав підраховувати. — Виходить, ви більше як рік нізащо просиділи у в’язниці!
— Не так довго. Тільки два місяці.
— Два місяці? Ви ж самі казали, що після другого арешту дають півроку.
Равік усміхнувся.
— До другого арешту не доходить, якщо маєш досвід. Тебе висилають під одним прізвищем, а ти повертаєшся під іншим. Дуже просто. І намагаєшся перейти кордон в іншому місці. Так ти уникаєш повторного ув’язнення. Довести нічого не можна, оскільки в нас немає паперів, хіба що хтось упізнає тебе. Але таке буває дуже рідко. Равік — уже третє моє прізвище. Я користуюся ним майже два роки. І поки що все йде гаразд. З ним мені начебто щастить. З кожним днем воно мені більше подобається. А своє власне я вже майже забув.
Вебер похитав головою.
— І все це тому, що ви не нацист.
— Звичайно. Нацисти мають бездоганні папери. І які завгодно візи.
— У гарному ж світі ми живемо! І уряд нічого не робить!