— Той чоловік, про якого я кажу, не антрепренер. Він портьє в «Шехерезаді». Це російський нічний клуб на Монмартрі.
— Портьє? — Джоан Маду підвела голову. — Це інша справа. Портьє знають більше за антрепренерів. З цього щось може й вийти. Ви його добре знаєте?
— Так.
Равік здивувався: вона раптом заговорила діловим тоном. Швидко в неї це виходить, подумав він.
— Він мій приятель. Звати його Борис Морозов, — сказав Равік. — Він уже років десять працює в «Шехерезаді». В них там завжди чимала програма. Й номери часто міняються. Морозов приятелює з розпорядником. Коли не буде місця в «Шехерезаді», він напевне придумає щось інше. Спробуєте?
— Спробую. Коли?
— Найкраще зайти десь о дев’ятій вечора. Тоді йому ще нема чого робити, і він матиме час побалакати з вами. Я його попереджу.
Равік уже радів, уявляючи собі, яка міна буде в Морозова. Йому враз полегшало на душі. Невиразне почуття відповідальності, що все-таки не полишало його, тепер зникло. Він зробив що міг, а далі нехай сама дає собі раду.
— Ви втомилися? — спитав він.
Джоан Маду глянула йому просто у вічі.
— Я не втомилася, — відповіла вона. — Але розумію, що сидіти зі мною невелика втіха. Ви пожаліли мене, і я вдячна вам. Ви мене витягли з готелю й поговорили зі мною. Це для мене багато важить, бо я за всі ці дні майже ні з ким словом не перемовилася. Тепер я піду. Ви для мене зробили більше, ніж досить. І ще робите. Що б зі мною було без вас!
Господи, з прикрістю подумав Равік, знов починається! Він перевів погляд на скляну стіну перед собою. За нею голуб намагався згвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навіть не скидав його з себе. Просто дзьобав далі зерно, не звертаючи на голуба уваги.
— Це ніякий не жаль, — сказав Равік.
— А що ж?
Голуб нарешті здався. Він зіскочив з широкої спини какаду й заходився чистити пір’я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився.
— Випиймо тепер доброго старого арманьяка, — мовив Равік. — Це буде найкраща відповідь. Повірте мені, не такий я страшенний людинолюб. Скільки вечорів я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приємно?
— Ні, але з мене погане товариство. Це ще гірше.
— Я відвик шукати товариства. А ось і ваш арманьяк! Салют!
— Салют!
Равік поставив на стіл чарку.
— А тепер тікаймо з цього звіринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю?
Джоан Маду похитала головою.
— Гаразд, то підемо далі. В «Шехерезаду». Там вип’ємо. Видно, нам обом треба ще випити, і ви заразом побачите, що там робиться.
Була десь третя година ночі. Вони стояли перед готелем «Мілан».
— Ви досить випили? — спитав Равік.
Джоан Маду завагалася.
— У «Шехерезаді» мені здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила ці двері… наче замало.
— На це є рада. Мабуть, у готелі щось знайдеться. А як ні, то підемо в шинок і купимо пляшку. Ходімо.
Джоан глянула на нього. Потім на двері.
— Добре, — зважилась вона, проте не рушила з місця. — Підійматися нагору… В порожню кімнату…
— Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку.
Портьє прокинувся.
— У вас є щось випити? — спитав його Равік.
— Може, коктейль із шампанським? — відразу діловито запропонував портьє, хоч іще позіхав спросоння.
— Дякую. Щось міцніше. Пляшку коньяку.
— «Курвуазьє», «мартель», «енессі», «біскюї дюбоп-с»?
— «Курвуазьє».
— Гаразд, мсьє. Зараз відкоркую і принесу вам.
Вони піднялися нагору.
— Ключ у вас? — спитав Равік у Джоан.
— Кімната незамкнена.
— Якщо будете залишати кімнату незамкненою, можуть украсти гроші й папери.
— Їх можна вкрасти і з замкненої кімнати.
— Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненої важче.
— Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулиці, шукати ключа й відмикати порожню кімнату… наче відкриваєш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе ніщо не жде, крім кількох валіз.
— Ніде тебе ніщо не жде, — сказав Равік. — Треба завжди все приносити з собою.
— Можливо. Але тоді є хоч якась жалюгідна ілюзія. А тут і її немає…
Джоан кинула на ліжко плащ та берет і подивилася на Равіка. Її великі ясні очі на блідому обличчі ніби застигли в гнівному розпачі. Вона постояла так хвилину, тоді засунула руки в кишені жакета й почала сягнистим кроком ходити з кутка в куток по маленькій кімнаті, пружно обертаючись, коли доходила до кінця. Равік уважно приглядався до неї. В ній раптом з’явилась сила й рвучка грація, і кімната стала ніби затісна для неї.