— Ні, немає нікого.
— Але ж вам треба десь переночувати. У вас немає грошей на кімнату?
— Є.
— То йдіть у готель. Тут їх повно поблизу.
Жінка мовчала.
— Десь же треба приткнутися, — нетерпляче мовив Ра-вік. — Не будете ж ви стояти цілу ніч на дощі.
Жінка щільніше загорнулася в плащ.
— Справді,— мовила вона, наче нарешті зважилася на щось. — Ви добре кажете. Дякую. Не турбуйтеся більше про мене. Я десь прилаштуюся. Дякую. — Вона затиснула в кулак кінці коміра. — Дякую за все.
Жінка спідлоба глянула на Равіка сповненим муки поглядом, марно пробуючи всміхнутися, тоді обернулась і, вже не вагаючись, нечутною ходою рушила в дрібний, мов туман, дощ.
Равік хвилину постояв нерухомо.
— Хай йому чорт! — пробурмотів він розгублено й нерішуче.
Він не знав, що сталось і яка тому причина: чи та сумна усмішка, чи той погляд, чи порожня вулиця, чи ніч, — знав тільки, що не може залишити саму цю жінку, яка в тумані раптом здалася йому загубленою дитиною.
Равік наздогнав її.
— Ходімо зі мною, — непривітно сказав він. — Щось придумаємо.
Вони вийшли на площу Етуаль, що лежала перед ними в сірій мряці, велика, безмежна. Туман погустішав, і вулиці, що розбігалися від площі, губились у ньому. Видно було саму тільки широченну площу з тьмяними ліхтарями, схожими на бляклі місяці, й високим кам’яним склепінням Тріумфальної арки, що теж губилася в тумані, наче вона підпирала тужливе небо й захищала самітний, блідий пломінчик на могилі Невідомого солдата, схожій на останню могилу людства серед темної пустелі.
Вони перетнули всю площу. Равік ішов швидко. Він був надто стомлений, щоб зважати на щось. Поряд із собою він чув невпевнену, м’яку ходу жінки. Вона йшла, похиливши голову й засунувши руки в кишені дощовика, — маленька жаринка чужого життя. І раптом серед порожньої по-ніч-ному площі ця жінка на мить здалася йому дивно близькою, хоч він нічого про неї не знав — а може, саме тому. Вона була чужа йому, але й він почував себе всюди чужим, і це якимось дивом дужче зближувало їх, ніж усі слова й довгорічна звичка, що згладжує протиріччя.
Равік мешкав у невеличкому готелі за площею Терн, у боковій вулиці, що відходила від авеню Ваграм. Це була досить занедбана будівля. Нова була тільки таблиця, що висіла над входом: «Готель „Ентернасіональ“».
Равік подзвонив.
— Є ще вільний номер? — спитав він у хлопця, що відчинив йому.
Той витріщив на нього заспані очі.
— Портьє вже пішов, — нарешті, затинаючись, відповів він.
— Бачу, що пішов. Я питаю тебе, чи є ще якась вільна кімната.
Хлопець спантеличено здвигнув плечима. Він бачив, що Равік привів жінку, але не розумів, навіщо потрібна ще одна кімната. Йому не доводилося чути, щоб хтось, привівши жінку, питав для неї кімнату.
— Мадам спить. Вона прожене мене з роботи, якщо я збуджу її.
— Гаразд. Доведеться пошукати самим.
Равік дав хлопцеві чайові, взяв ключа й поперед жінки піднявся сходами нагору. Не відмикаючи своїх дверей, він зупинився поглядом на сусідніх. Перед ними не стояло ніякого взуття. Він двічі постукав. Ніхто не відповів. Він обережно натиснув на дужку. Двері були замкнені.
— Вчора вона була порожня, — промурмотів Равік. — Спробуємо з іншого боку. Мабуть, господиня замкнула її, щоб не повтікали блощиці.
Він відімкнув свою кімнату.
— Поки що сідайте, — мовив він, показуючи на червону канапу. — Я зараз вернуся.
Він відчинив скляні двері на вузький залізний балкончик, переліз через гратки на сусідній і спробував добратися до кімнати звідти. Але й там двері були замкнені. Розчарований, він повернувся назад.
— Нічого не вийшло. Я не можу знайти вам тут кімнату.
Жінка сиділа в кутку канапи.
— Можна мені ще трохи побути тут? — спитала вона.
Равік пильно глянув на неї. Її обличчя помертвіло з утоми. Здавалося, вона не подужає підвестись.
— Залишайтесь тут, — сказав він.
— Я тільки трохи посиджу.
— Лягайте. Це буде найпростіше.
Жінка ніби не почула його. Вона поволі, майже машинально похитала головою.
— Треба було лишити мене на вулиці. А тепер… тепер, мабуть, я не зможу піти звідси.
— І мені так здається. Залишайтесь і лягайте спати. Так буде найкраще. А завтра побачимо.
Жінка глянула на нього.
— Я не хочу вам…
— О господи, — перебив її Равік, — ви мені справді не заважаєте. Тут не вперше ночують люди, що не мають де дітися. В цьому готелі мешкають утікачі. І майже щодня хтось приходить на ніч. Лягайте на ліжко. Я пересплю на канапі. Я вже звик.