— Мені здається, вона вам довіряє, Равіку.
— Не знаю. Мабуть. Але чи вона погодилася б… — Він поправив ліктем гумовий фартух, пов'язаний поверх білого халата. — А все-таки… Поки що спробую заглянути далі. Ще встигнемо вирішити, чи робити гістероектомію. Скальпель, Ежені.
Він продовжив розріз до пупка, дрібніші судини затиснув, більші перехопив подвійними вузлами, взяв другого скальпеля й розрізав жовтувату фасцію. Потім відділив м’язи тупим боком ножа, підняв очеревину, розрізав її і затиснув краї.
— Розширювач!
Молодша сестра вже тримала його напоготові. Вона спустила ланцюжок з тягарцем і причепила до нього пластинку.
— Серветки!
— Є серветки.
Равік обіклав вологими теплими серветками розтин і обережно ввів щипці. Тоді підвів очі.
— Гляньте сюди, Вебере… і сюди. Ось широка зв’язка. Ущільнена, тверда маса. Неможливо взяти щипцями. Надто далеко зайшла хвороба.
Вебер уважно оглянув те місце, на яке показував Равік.
— А тут ось бачите, — повів далі Равік. — Ці артерії вже не можна затиснути. Надто вони витончилися. І тут метастази. Безнадійно…
Він обережно зрізав тоненьку стяжку тканини.
— Буассон у лабораторії?
— Так, — відповіла сестра. — Я йому дзвонила. Він чекає.
— Добре. Пошліть йому пробу. Ми почекаємо наслідків. Хвилин за десять аналіз буде готовий.
— Скажіть йому, хай повідомить нас по телефону про наслідки, — додав Вебер. — Відразу ж. Операцію поки що припинимо.
Равік випростався.
— Пульс?
— Дев’яносто п’ять.
— Кров’яний тиск?
— Сто п'ятнадцять.
— Добре. Думаю, нам нема чого більше зважувати, Вебере, чи оперувати хвору без її згоди. Тут уже нічого не можна зробити.
Вебер кивнув головою.
— Тільки зашити, — сказав Равік. — Видалити плід, і все. Зашити й нічого їй не казати.
Він подивився на розпанахане тіло, обкладене серветками. В сліпучому електричному світлі ті серветки здавалися ще білішими, ніби свіжий сніг над червоним кратером розчахнутої рани. Кет Гегстрем, тридцятичотирирічна жінка, примхлива, струнка, засмагла, тренована, сповнена жадоби до життя, — і приречена на смерть якимось прихованим, невидимим ворогом, що спустошує її клітини.
Равік знов схилився над хворою.
— Ми ж іще повинні…
Дитина. В цьому тілі, що вже розпадалось, наосліп пробивалося до світла нове життя. Приречене разом із тілом, воно ще жадібно їло, смоктало соки, гнане тільки бажанням росту, невідоме щось, яке могло б колись гратися в парках, чимось стати — інженером, священиком, солдатом, убивцею, людиною, щось, яке жило б, страждало, раділо і руйнувало… Інструмент обачно рухався вздовж невидимої стіни, наштовхнувся на опір, обережно зломив його, видалив… Кінець. Кінець кровообігові, що не осяг свідомості, не осяг життя — віддиху, захвату, нарікань, становлення, росту. Не залишилось нічого, тільки клаптик мертвого бляклого м’яса і трохи витеклої крові.
— Нема ще відомостей від Буассона?
— Нема. От-от будуть.
— Можна ще кілька хвилин почекати.
Равік відступив від столу.
— Пульс?
Він побачив за екраном очі Кет. Вона дивилася на нього, але не застиглим поглядом, а так, немов бачила його і все знала. На мить йому здалося, що вона прокинулась. Він ступив крок і зупинився. Не може бути! Йому тільки здалося. Гра світла.
— Пульс?
— Сто. Кров’яний тиск сто дванадцять. Падає.
— Пора, — сказав Равік. — Буассон міг би вже скінчити.
Унизу приглушено задзвонив телефон. Вебер глянув на двері. Равік не обернувся. Він напружено чекав. Він чув, як відчинилися двері і зайшла сестра.
— Так, — сказав йому Вебер. — Рак.
Равік кивнув головою і знов узявся до роботи. Зняв щипці й затискачі. Забрав розширювач, серветки. Поряд із ним Ежені рахувала інструменти.
Він почав зашивати рану, вправно, ретельно, уважно, весь зосередившись на своїй роботі, більше ні про що не думаючи. Могила закривалася. З’єднувались шари тканин, аж до останнього, верхнього. Він наклав скобки й випростався.
— Усе.
Ежені натиснула на педаль, опустила стіл у горизонтальне положення й накрила Кет простиралом. «Шехереззда», подумав Равік. Позавчорашній день, сукня від Менбоше… чи ви були коли-небудь щасливі… і щe раз… я боюся… звичайна операція… Грали цигани. Він глянув на годинник над дверима. Дванадцята. Обід. Тепер скрізь відчиняються двері контор, фабрик, і звідти на вулицю рине потік здорових людей. Сестри викотили плаский візок з операційної. Равік скинув гумові рукавиці, підійшов до вмивальника й заходився мити руки.