— А я й знижую. Але клята вулиця ніби намащена салом. Та чого ви питаєте мене, як потім не слухаєте, що я кажу?
— Того, що я втомлений, — нетерпляче відповів Равік. — Того, що тепер ніч. І, коли хочете, того, що ми — тільки іскри, яких невідомо куди жене вітер. їдьте швидше.
— Так би й сказали, — мовив водій і аж трохи шанобливо приклав пальці до кашкета. — Тепер усе зрозуміло.
— Слухайте, — спитав Равік, у якого раптом майнула підозра, — ви російський емігрант?
— Ні. Але я читаю всяку всячину, коли чекаю на пасажирів.
Не щастить мені сьогодні з росіянами, подумав Равік. Він відкинув голову на спинку сидіння. Оце б випити кави. Гарячої чорної кави. Мабуть, у них вистачить і на мене. Мої руки повинні бути цілком спокійні. Коли кава не допоможе, Вебер дасть мені укол. Усе буде гаразд. Він опустив шибку й повільно вдихнув вологе повітря.
II
У невеличкій операційній було видно, як удень. Вона скидалася на гігієнічну різницю. На підлозі стояли відра із закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, і червоний колір урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип'ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже — його вже ніщо не хвилювало.
Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.
— Паскудство, — промимрив він сам до себе. — Хай би його все чорти забрали!
Операційна сестра гидливо глянула на нього. Вебер підвів голову.
— Спокійно, Ежені! Всі хірурги лаються. А надто як щось не вдалося. Ви мали б уже до цього звикнути.
Сестра кинула в окріп пригірщ інструментів.
— Професор Пер’є ніколи не лаявся, — ображено мовила вона, — а проте врятував чимало людей.
— Професор Пер’є оперував на мозку. Найтонша, віртуозна техніка, Ежені. А ми патраємо животи. Це зовсім інше. — Вебер згорнув свої записи й підвівся. — Ви чудово працювали, Равіку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач.
— А все-таки часом можна щось зробити.
Равік витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором відчинила вікно.
— Браво, Ежені,— похвалив її Вебер. — Ви завжди дотримуєтесь приписів.
— Я маю в житті певні обов’язки. І не хотіла б, щоб мене висадило в повітря разом із операційною.
— Чудово, Ежені. Аж на серці спокійніше стає.
— Дехто таких обов’язків не має. І не хоче мати.
— Це закид вам, Равіку! — засміявся Вебер. — Краще вшиваймося звідси. Ежені вранці дуже войовнича. І робити нам тут більше нічого.
Равік глянув на сестру, що мала в житті певні обов’язки. Та безстрашно зустріла його погляд. Окуляри в нікельованій оправі робили її пісне обличчя якимось неприступним. Вона була людиною, як і Равік, але навіть дерево здавалося йому ріднішим за неї.
— Вибачте, — сказав він. — Ваша правда.
На білому столі лежало те, що кілька годин тому було ще надією, подихом, болем і тремтливим життям. А тепер це був тільки нечутливий труп, і людина-автомат, яка звалася сестрою Ежені й пишалася тим, що ніколи не робила в житті помилок, прикрила його простиралом і повезла геть. Такі всіх переживуть, подумав Равік, денне світло не любить цих дерев’яних душ, тому забуває про них, і вони живуть дуже довго.
— До побачення, Ежені,— сказав Вебер. — Виспіться сьогодні як слід.
— До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе.
— До побачення, — сказав Равік. — Вибачте за лайку.
— Всього найкращого, — крижаним голосом відповіла Ежені.
Вебер пирхнув.
— Чавунна вдача.
Надворі був сірий ранок. Вулицею торохтіли машини, що забирали сміття. Вебер звів комір.
— Гидотна погода. Підвезти вас, Равіку?
— Ні, дякую. Я хочу прогулятися.
— В таку сльоту? Я можу поїхати повз ваш готель. Це майже по дорозі.
Равік похитав головою.
— Дякую, Вебере.
Вебер пильно подивився на нього.
— Дивно, що ви й досі хвилюєтесь, коли хтось помирає у вас під ножем. Ви ж бо вже п’ятнадцять років панахаєте людей і всього набачилися.
— Так, набачився. Я й не хвилююся.
Вебер стояв перед ним кремезний і спокійний. Його велике кругле обличчя блищало, мов стигле нормандське яблуко. На чорних підстрижених вусах блищали крапельки дощу. Біля тротуару стояв «б’юїк» і також блищав. Зараз Вебер сяде в нього й спокійно поїде додому, до свого рожевого лялькового будиночка в передмісті, з чистою, осяйною дружиною і з двома чистими осяйними дітьми. Чисте осяйне існування. Як йому пояснити те напруження, від якого серце завмирає в грудях, коли ніж готовий зробити перший розтин, коли після легенького натиску лишається тонкий кривавий слід, коли тіло в голках і клемах відкривається, мов подвійна чи потрійна завіса, і з’являється те, що ніколи не бачило світла, коли ти йдеш по сліду, наче мисливець у джунглях, і враз у зруйнованій тканині, у вузлах, в пухлині, в розривах знаходиш могутнього хижака — смерть — і стаєш на боротьбу з нею, озброєний тільки тонким лезом, голкою і безмежно впевненою рукою… Як йому пояснити, що ти відчуваєш, коли твоя зосередженість досягла блискучої вершини і раптом кров хворого темніє, на неї з глумом падає якась владна, хижа тінь, — і ніж твій тупіє, голка стає ламкою і важкою рука… Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям і пульсує в тебе перед очима, раптом тікає від твоїх безсилих рук, розпадається, захоплене примарним чорним вихором, якого ні досягти, ні прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиїмось «я», мало ім’я, обертається в безіменну застиглу маску… і тебе охоплює безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати?