Равік закурив другу сигарету.
— їй було двадцять один рік, — сказав він.
Вебер змахнув хусточкою з вусів блискучі краплі.
— Ви працювали бездоганно. Я б так не зміг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали інакше?
— Так, — мовив Равік, — де б ми опинилися?
Вебер сховав хусточку до кишені.
— Після всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в біса загартованим.
У Равікових очах блиснула іронія.
— Людина ніколи не стає загартованою. Вона, може тільки багато до чого звикнути.
— Я це й мав на увазі.
— Але є таке, до чого ніколи не звикнеш. Важко сказати, чому. Даймо, що через каву. Може, й справді мене кава так наструнчила. А ми подумали, що це хвилювання.
— Кава була добра, правда?
— Дуже добра.
— Готувати каву я мастак. Я передчував, що вона вам буде потрібна, тому сам приготував її. Це не те чорне пійло, що готує Ежені, правда?
— Нема що й рівняти. Готувати каву ви справді мастак.
Вебер сів у машину, ввімкнув мотор і висунувся з вікна.
— Може, я все-таки вас підкину, га? Ви, певне, страшенно стомлені.
Тюлень, подумав Равік, не слухаючи його. Здоровий тюлень. Ну то й що? Чого мені все це верзеться? Вічно ця роздвоєність — думаєш про одне, а в голові крутиться інше.
— Я не стомлений, — сказав він. — Кава мене підбадьорила. Виспіться добре, Вебере.
Вебер засміявся. Під чорними вусами блиснули білі зуби.
— Я вже не лягатиму спати. Піду садити тюльпани й нарциси.
Тюльпани й нарциси, подумав Равік. На кругленьких грядках між посиланими жорствою стежечками. Тюльпани й нарциси — оранжево-золотаве буяння весни.
— До побачення, Вебере, — сказав він. — Про все решту ви потурбуєтесь?
— Авжеж. Я вам подзвоню ввечері. На жаль, гонорар буде невеликий. Нема про що навіть говорити. Дівчина була вбога і, мабуть, не мала родичів. Та ми ще перевіримо.
Равік відмахнувся рукою.
— Дівчина дала Ежені сто франків. Мабуть, це все, що в неї було. Отже, ваших двадцять п’ять.
— Добре, добре, — нетерпляче мовив Равік. — До побачення, Вебере.
— До побачення. Зустрінемося завтра о восьмій ранку.
Равік неквапом рушив вулицею Лорістон. Якби було літо, він сів би десь на лавці в Булонському лісі проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зелені дерева, поки не вляглося б напруження. Потім поїхав би до готелю й ліг спати.
Він зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр. Коло прилавка стояло кілька робітників та водіїв вантажних машин. Вони пили гарячу чорну каву, вмочаючи в неї булочки. Якусь хвилину Равік стежив за ними. То було впевнене, просте життя — з запеклою боротьбою за існування, з виснажли* вою працею, втомою вечорами, їжею, жінкою і важким, позбавленим видив сном.
— Чарку вишнівки, — сказав він.
На правій нозі в тієї дівчини, що померла, був тоненький дешевий позолочений ланцюжок — одна з тих цяцьок, що їх любить молодь, коли вона сентиментальна й не має смаку. Ланцюжок з маленькою пластинкою, на якій вибито напис «Toujours Charles» [1], закутий на нозі так, що його не можна скинути, ланцюжок, який розповідав про неділі, проведені в лісі над Сеною, про закоханість і нерозумну молодість, про маленьку ювелірну крамничку десь у Неї, про вересневі ночі в кімнатці під дахом, — тоді раптом затримка, очікування, страх, а «навіки твого» Шарля і слід пропав… Приятелька, що дала адресу, якась акушерка, застелений цератою стіл, пекучий біль і кров, кров, розгублене лице старої, руки, які хапливо підсаджують тебе в таксі, щоб швидше спекатися, довгі дні муки, корчів із болю і нарешті карета швидкої допомоги, лікарня, останні сто франків, зім’яті в гарячій спітнілій руці, і… надто пізно.