Жінка ворухнулася. Вона затремтіла, глянувши на Равіка. Він відчув, як із нього збігла хвиля тривоги, лишивши після себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Відкрилася далина. Наче він пробув ніч на іншій планеті й повернувся додому. Все раптом здалося простим — ранок, жінка… Не було більше про що думати.
— Ходи, — мовив він.
Жінка витріщила на нього очі.
— Ходи ж бо, — ще раз нетерпляче сказав він.
III
Равік прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Жінка була одягнена й сиділа на канапі. Але дивилась у вікно, а не на нього. Равік сподівався, що вона піде задовго до того, як він прокинеться. Йому було неприємно, що вона ще тут. Вранці він не зносив присутності людей.
Він подумав, чи не спробувати знов заснути. Але тоді вона, може, дивитиметься на нього, а це йому заважало. Він вирішив негайно позбутися її. Якщо вона чекає на гроші, то це дуже просто. І взагалі все просто. Равік сів на ліжку.
— Ви давно встали?
Жінка злякано обернулася до нього.
— Я не могла більше спати. Мені дуже шкода, якщо я вас збудила.
— Ви мене не збудили.
Жінка підвелася.
— Я хотіла піти. Сама не знаю, чого я й досі тут сиджу.
— Почекайте. Я зараз буду готовий. Ви ще поснідаєте. Вип'єте славетної тутешньої кави. Ще встигнемо — і ви, і я.
Равік устав і подзвонив покоївці. Потім пішов до ванної. Він побачив, що жінка теж милася, але все було прибране, навіть використані рушники. Поки він чистив зуби, то почув, як покоївка принесла сніданок. Він квапливо докінчив свій туалет.
— Вам було неприємно? — спитав Равік, виходячи з ванної.
— Чому?
— Що покоївка вас бачила. Я не подумав про це.
— Ні. Та вона й не здивувалася.
Жінка глянула на тацю. Сніданок був на двох, хоч Равік нічого не казав покоївці.
— Певне, що не здивувалася. На те ми в Парижі. Ось вам кава. У вас не болить голова?
— Ні.
— Добре. А в мене трохи болить. Але скоро перестане. Ось булочки.
— Я не можу нічого їсти.
— Ні, можете. Вам тільки здається, що не можете. Спробуйте.
Вона взяла булочку. Потім поклала назад.
— Справді не можу.
— То випийте саму каву й викуріть сигарету. Це солдатський сніданок.
— Добре.
Равік заходився снідати.
— Ви ще не зголодніли? — за хвилину спитав він.
— Ні.
Жінка погасила сигарету.
— Мені здається… — почала вона й замовкла.
— Що вам здається? — байдуже спитав Равік.
— Що мені вже треба йти.
— Ви знаєте дорогу? Тут недалеко авеню Ваграм.
— Ні, не знаю.
— А де ви мешкаєте?
— У готелі «Верден».
— Звідси до нього кілька хвилин ходи. Я вам покажу надворі, як іти. Однаково треба провести вас повз портьє.
— Так… але річ не в тому…
Жінка знов замовкла. Гроші, подумав Равік. Як завжди, гроші.
— Якщо ви в скруті, я радо вам допоможу. — Він витяг гаманця.
— Облиште! Що це таке? — гостро мовила жінка.
— Нічого. — Він сховав гаманця назад.
— Вибачте мені.— Жінка підвелася. — Ви були… я повинна подякувати вам… Якби не… не ця ніч… сама я б не знала…
Равік згадав, що між ними сталося вночі. Було б смішно надавати цьому якесь значення, але подяки він аж ніяк не сподівався, і це йому тим дужче не сподобалось.
— Я справді не знала б… — знов почала жінка.
Вона й далі нерішуче стояла перед ним. Чому вона не йде собі?
— Але тепер знаєте, — сказав він, аби не мовчати.
— Ні.— Жінка глянула йому в вічі.— І тепер ще не знаю. Знаю тільки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти.
— Це вже багато. — Равік узяв плаща. — Я вас проведу вниз.
— Не треба. Скажіть мені тільки… — Вона затнулася, шукаючи потрібних слів. — Може, ви знаєте… що треба робити… коли…
— Коли що? — не зразу спитав Равік.
— Коли хтось помре, — видушила з себе жінка й заплакала. Вона не хлипала, тільки плакала, майже нечутно.
Равік почекав, поки вона трохи заспокоїться.
— У вас хтось помер?
Вона кивнула головою.
— Учора ввечері?
Вона знов кивнула.
— Ви його вбили?
Жінка витріщила на нього очі.
— Що? Що ви сказали?
— Ви вбили його? Коли ви питаєте мене, що вам робити, то повинні сказати й це.
— Він помер! — розпачливо крикнула жінка. — Раптово…
Вона затулила обличчя руками.
— Він хворів? — спитав Равік.