— Ви не ввімкнули поворота, коли переганяли тролейбус.
Все вірно. Дається взнаки тривожна ніч. Що ж йому відповісти. Я спромігся тільки розвести ру-ками, мовляв, переможений віддає себе в руки переможцеві.
Тим часом, під тентом чується шарудіння, а по миті долинає глухо, неначе з підземелля:
— Ігор! — На папугу подіяв дзвінкий міліціонерів голос. — Валерка! — знову чується з-під тента.
Автоінспектор прикипів поглядом до люльки, він навіть не встиг розкрити посвідчення.
— Хто там у вас? — питає суворо.
— Папуга. — Відкриваю тент, птах, почувши мій голос, кричить:
— Добрий день, Лесю!
Міліціонер нахиляється над кліткою і на його лиці щире здивування.
— Оце так птах! — виривається в нього. А папуга, опинившись у морі світла і звуків, гасає по клітці, чіпляючись кігтями і дзьобом за дроти, вигукуючи іспанські, впереміш із українськими, слова, стриже хвостом. Пір'я на сонці аж горить синьо-зеленим полум'ям — не відірвати очей.
— А балака, як людина! — говорить автоінспектор. — Куди ви його везете?
— У лікарню.
Бачу в його очах цікавість і коротко оповідаю про своє лихо. Він слухає, співчутливо киває.
Коли я скінчив, автоінспектор простягнув мені посвідчення — він його так і не розкрив — і ска-зав:
— їдьте обережніше. Коли ви переганяли тролейбус, перестроюючись у третій ряд, позаду нісся «рафик». Шофер ледь устиг пригальмувати, — він якусь мить помовчав, розглядаючи папугу, а потім додав: — Ще цього вам не вистачало.
«Дійсно», — думаю я. Від'їхавши, помічаю в люстерку, що міліціонер дивиться мені вслід.
У палаті без змін. Чути запах бульйону, мабуть, щойно був сніданок. Ігор і його сусіда лежать горілиць, погляди обох спрямовані на двері.
— Не підводься, — спиняю суворим голосом Ігоря. Клітку ставлю поряд з його ліжком.
Папуга насторожено розглядає палату. Його гнітить тиша — він мовчить.
— Кокочко… — кволим голосом говорить Ігор і кладе руку на клітку.
Птах стрепенувся, почувши голос друга.
— Гех! Ігорок! — він розкрилився, ніби для лету. — Ігорок! Рая! — забігав по клітці, шукаючи отвір, і — знову на жердину. — Ігорок! Кукуріку! Хочу моркви!
— Я сяду? — питає Ігор.
— Гаразд, тільки ненадовго, — підкладаю йому під спину подушку і торкаюся губами чола. Тем-пература помітно спала.
Папуга щодалі навіснішає. Зависає на жердині вниз головою і щосили махає крилами. Добре, що я очистив піддон, а то зараз уся палата була б у лушпинні.
— Випусти Коку, — говорить Ігор і, бачачи, що я дивлюся на нього здивовано, благає: — Ну, хоч на хвилинку!
— Лікар наказав з клітки не випускати, — говорю я і відчуваю, що моєму голосу бракує твердості.
— Хоч на одну хвилинку.
Я мовчки піднімаю засувку і папуга вилазить з клітки. Мить — і він уже примостився на бильці ліжка в Ігоря над головою, белькоче щось незрозуміле. Ігор не рухається, а папуга заходився пе-ребирати дзьобом йому волосся, кожну волосину окремо.
— Кокочко, — шепоче Ігор.
— Кокочко, моя хороша птиця, — ніжно говорить папуга маминим голосом. Він злазить по бильцю на один щабель й торкається дзьобом Ігоревого вуха. Син не рухається, на обличчі в нього радісна посмішка. — Кокочко, моя хороша птиця, — знову белькоче папуга і починає легенько покусювати вухо. Своїм дзьобом він легко трощить горіхи й деревину, і я дивлюся на той вилив почуттів із острахом. Не діждавшись взаємності, птах злазить Ігорю на плече. По обличчю хлопця видно, що від папужачих кігтів йому й лоскотно, і боляче, але він терпить. Кока, сидячи на плечі, заглядає другові в обличчя, треться головою об щоку.
— Ну візьми вже його, візьми — не витримую я.
Ігор обережно знімає папугу з плеча, кладе собі на руки.
— Давай, Коко, шийку почухаю, — каже він. Птах вигинає шию, настовбурчується, і хлопець легенько подряпує вказівним пальцем між пір'ям. Папуга від насолоди аж заплющує очі. Мені спадає на думку, що діти значно ближче до природи ніж ми, дорослі. Вони сприймають її демократично, всерйоз, і природа платить їм довірою. Дорослі ж намагаються переробити природу, пристосувати її до своїх потреб, часто втрачаючи почуття міри. Зараз до Ігоря горнеться барвистий птах, а два роки тому Ігор так же ніжно і дбайливо тримав у руках велику ропуху. На моє здивування він пояснив, що жаба хвора і що їй слід пожити трохи у нас у ванні.
— Що ж у неї болить? — запитав тоді я.
— У неї болить усе тіло. Вихователька перекинула її через паркан.
Жабу вони знайшли на майданчику в дитсадку, а вихователька підчепила її на совок і викинула на вулицю. Ігор підібрав її, ідучи додому.
— Вона ще пошкодує, що викинула нашу жабку.
— Чого це їй шкодувати?
— А ми з Середою щось придумали.
— Що ж ви такого придумали?
— А ми заліземо на дерево, і коли вихователька стане на один кінець дошки-гойдалки, ми зверху скочимо на другий кінець, і вона перелетить через паркан, як наша жабка.
Мені сподобався їхній задум, проте Ігорю я сказав, щоб він викинув із голови дурниці — вихова-тельку слід поважати.
Ігорів сусіда, звісивши худі ноги, сидить на краю ліжка, дивиться на папугу. Його невиразні, як мені спочатку здавалося, очі від цікавості пойнялися живою зеленню. Коли ж він устиг сісти? Я й не чув.
— А оце вже нікуди не годиться, — кажу, підводячись із стільця.
Хлопчина знехотя вкладається в постіль. На вилицюватому обличчі застиг вираз радісного здивування… Позитивні емоції! — я вірю в їхню цілющу дію.
— А скільки років живуть папуги? — раптом питає Ігор.
— Сто п'ятдесят.
По хвилі він знову питає:
— А скільки нашому Коці років?
— Ну, дядько Валя привіз його нам три роки тому. Кока був тоді пташеням. Отже йому десь чотири-п'ять років.
По очах бачу, що Ігор робить якісь підрахунки. Так і є:
— То що ж, я помру, а Кока житиме ще сорок п'ять років? — в його голосі вчувається легке тремтіння.
— Коли добре їстимеш, а не цідитимеш саму юшку, то й ти проживеш сто п'ятдесят років.
Ігореві важко. Його личко вкривається дрібними краплинами поту.
— Досить, Ігор, — він не заперечує, коли я беру в нього папугу і саджаю в клітку. — Тобі треба лежати.
Я роблю це вчасно, бо в дверях з'являється медсестра. Вона дивиться на мене докірливо — по-переджала ж бо, щоб не затримувався. Ігор, розуміючи, що я зараз піду, спішить запитати:
— Тобі сьогодні в другу зміну?
— Так. Ну, бувай, — кажу поспіхом, — Слухайся лікарів.
Я стою біля комбайна. Фреза гризе породу, брили її з гуркотом падають на транспортер і, проповзши повз мене, звалюються в вагонетку. У вибої жарко. Четверо моїх друзів пораються від-далік. Кожен дає знати про себе світлом. Вагонетка вже повна і я тричі махаю світильником. По миті вона поповзла від комбайна. Це Степан увімкнув корбу. Я спиняю комбайн і враз гуркіт змінюється рівномірним гулом вентиляційної установки. Важкий пил швидко осідає, я стягую респіратор і присідаю. Поки підгонять порожню вагонетку, трохи перепочину. Мені здається, що разом із повітрям закачують і частину сонячних променів — таку ілюзію створюють пилинки, що вилітають з труби і ніби згоряють у струмені світильника. Поряд зі мною гупає чималий шмат породи, і я відскакую, мов обпечений. Я сів був під незакріпленим склепінням. За десять років, відколи працюю на шахті, це вперше така необачність. Подумки виношу собі сувору догану. Ловлюся на тому, що смисл предметів і явищ доходить до мене не тієї самої миті, як мій погляд на них упаде, а згодом. Для шахтаря це неприпустимо. Шахтар повинен реагувати вмент.
Струмінь світильника висвітив пласт. Вугілля поблискує. Такий блиск я бачив в очах пантери. Пантера була чорна, як антрацит, і на тому чорному тлі особливо вирізнялися білі зуби та рожева паща. Довгий хвіст звисав із клітки, і Ігор схопив його. Звір шарпонув хвостом із такою силою, ніби обірвалася сталева линва, і кинувся на грати, аж задвигтіла клітка. То був молодий самець, очі його палахкотіли. У всіх у зоопарку, хто це бачив, вирвалося одноголосне «А-ах!»