Ліворуч на тлі чорного неба підносилася похмуро-чорна крута гора — тільки неширока, освітлена сонцем смужка яскраво біліла вздовж її схилу, наче велетенський турецький ятаган, виставлений проти Чумацького Шляху.
Місячний грунт у цьому місці був густо стоптаний. Отже, тут їх було багато.
Людолов, у якого під циліндричним шоломом ніяк не можна було розгледіти обличчя, намотав вільний кінець мотузка на лівий кулак, а правим попхнув Незнайка в напрямку до ракети. Вони пройшли повз вартового, що стояв під ракетою. Тільки людолов щось показав йому. Потім той натиснув кнопку на стояку, і до них опустилася кабіна ліфта, у якій вони піднялися до вхідного люка — Незнайко, повернутий обличчям до стіни, і за його спиною — людолов.
У шлюзовій камері Незнайко і його конвоїр перечекали, доки вона наповниться повітрям, а потім перейшли в іншу, теж невелику комірку. Тут із стіни викотилися сходи на коліщатах, а в стелі над ними відсунувся люк. Людолов знову штурхонув Незнайка межи плечі, і він пішов сходами нагору. Услід йому прогупав конвоїр. І люк за ними засунувся.
Незнайко опинився у великій круглій каюті, яку можна було сприйняти за звичайну земну кімнату, якби не круглі ілюмінатори. На стінах висіли килими з витканими пейзажами: з одного боку бірюзове море з берегом, заставленим барвистими химерними будинками, і густо-блакитним небом над ним, по якому то тут, то там були розкидані кучеряві білі хмаринки; з другого — сині гори з темними проваллями й зеленими луками.
Під горами стояла софа, обтягнута червоним оксамитом. А в глибині каюти між двома килимами, в кріслі, схожому на трон, напівлежав-напівсидів підстаркуватий чоловічок у розкішному, яскраво розмальованому халаті. На голові в нього смугастий ковпак. Жовтясте обличчя було якесь ніби сплюснуте. Але що найбільше вразило Незнайка, то це його ріденька руда борода: ну, достеменний тобі цап баби Марини. Але на бильцях крісла лежали куці кістляві пальці з нанизаними на них коштовними перснями.
Конвоїр підняв забороло на Незнайковому шоломі.
Чоловічок у кріслі ворухнувся, скривив тонкі губи і втупив у нього безвії водянисті очі:
— What are you?
Незнайко кліпнув кілька разів, доки нарешті збагнув, що той про щось запитує його англійською мовою. Хотів відповісти теж по-англійському, але йому лише вирвалося:
— Ай нот розумію.
— Що ти єст? — повторив чоловічок своє запитання.
— Я? — здивувався Незнайко. — Я людина, хлопець.
— Звідки ти є?
— З Келеберди.
— Кентербері? — перепитав чоловічок і додав: — Це ж близько від Лондона і недалеко від Дувра. О, білі скелі Дувра!
— Ні, я не з Кертебері і не з Дура… І білих скель у нас нема… А-а, — раптом здогадався Незнайко, — ви, напевно, ще не чули про Келеберду, але ж Канів знаєте? Сюди завжди приїжджають люди: і влітку, і взимку, і восени, і навесні. Так-от, отут Канів, — Незнайко поворушив правою рукою, — а відразу тут Келеберда, — і він так само поворушив лівою рукою, бо людолов так і не розв’язав його.
— О, і влітку, і взимку, і восени, і навесні — завжди є повно людей у Канні! Люблю бути в Канні. Коли тільки приїжджаю в казино до Монте-Карло, тоді обов’язково буваю в Канні, в Ніцці.
— Ні, Капів не низько, — заперечив Незнайко. — Це Келеберда низько, а Капів на горах.
— Так, так, — погодився чоловічок, — з півночі — гори Альпи, з півдня — Середземне море, а між ними на схилах — Канн, Ніцца. Монте-Карло… О, Монте-Карло, казино, рулетка, розваги… Скільки я грошей там всадив!
Незнайко аж упрів, пояснюючи цьому чоловічкові з цапиною бородою, де Келеберда, а той ніяк не може второпати. Тільки вига дує казна-що.
— Море є коло нас, — тлумачив далі Незнайко, — але не Середземне, а Канівське. І гори і теж Канівські. І ще біля нас тече Дніпро, в Чорне море впадає.
— Так, так, Чорне море, Крим, Ялта, — пригадував чоловічок. — Якось я там був іноземним туристом. Який там є палац розкішний! Його проектував англієць Бльор. Сам цар жив у ньому. Скільки в палаці старовинних гобеленів, кришталевих люстр на позолочених ланцюгах, срібних канделябрів, а які мереживні кахлі, перські килими, мармурові колони, оксамитові крісла… І всякий, кому заманеться, може дивитися на це. Я хотів найняти собі палац, лише собі, щоб місяць жити в ньому, великі гроші давав, але мені сказали: не можна, це для всіх… Навіщо для всіх? Така розкіш повинна бути лише для тих, хто має великі гроші, хто має силу. Для таких, як я.
Незнайко, який досі якось неуважно слухав його (бо і втомився, і думки його були зовсім іншим зайняті), при останніх словах аж підвів голову й пильніше придивився до нього. Сила? А чи втримав би він колгоспного бугая так, як дядько Сидір? Одною рукою? Таж бугай мотав би ним, як вітрячком. Або ні. Крутнув би головою — і цей чоловічок з цапиною борідкою залетів би аж на хлів, на самісінький вершечок даху. Незнайко уявив собі карколомний політ і всміхнувся.
— Я бачу, тобі приємна моя думка. А ти був на Чорному морі в Ялті?
— Ні, я був у Скадовську, — відповів Незнайко. — Там багато гарних черепашок. І був я в Києві. От де красиво! На Дніпро дивився з Володимирської гірки — який він гарний! А Хрещатик — народу на ньому, як у лузі квітів навесні…
— Київ… — наморщив жовтого лоба чоловік. — Це ж у Києві є коштовна золота пектораль. Надзвичайна: понад два кілограми чистого золота. Нагрудна прикраса скіфського царя. Ти бачив цю коштовність?
— Така блискуча бляха, ніби велика сережка? Бачив. Ми в музей на екскурсію ходили. Але ж і ловко на цій блясі викувано звірів! І ще два скіфи якусь шкуру розтягають. Як живі! Оце майстерність, оце коштовність.
— Що ти можеш судити про коштовності? — вискнув чоловічок, бридливо скрививши тонкі губи. — Ти хіба знаєш, що таке коштовності!
Незнайко мовчав. Зараз йому було, якщо правду сказати, не до золотої бляхи і не до коштовностей. Він увесь час, доки стояв у цій обвішаній килимами каюті, губився в здогадах, що потрібно від нього оцьому ватажкові невідомої банди. І, взагалі, що це за банда? Що вони зроблять з ним? А може, відпустять? Тільки чому цей головний бандит з цапиною бородою не накаже конвоїрові, щоб розв’язав його? Бо вже руки затерпли.
А чоловічок, очевидно, зачепив свою улюблену тему. В його водянистих очах загорілися вогники, ніби від гарячки. Він аж підвівся в кріслі — і говорив, говорив.
— О, коштовності! Чого вартий лише один алмаз “Сансі”, найкривавіший з усіх алмазів світу! Він буде моїм! Тисячі, десятки тисяч людських життів принесено йому в жертву. А я принесу мільйони!
Незнайко слухав чоловічка, і йому ставало дедалі моторошніше.
Виходить, заради якогось алмаза син може не пощадити навіть рідного батька. Коли в 1325 році правитель Індії, султан, пішов завойовувати Бенгалію, його син Мухаммед перерив усю скарбницю, щоб знайти цей камінь. Але не знайшов його, бо батько забрав із собою в похід.
Чоловічок був до краю збуджений. Його очі блищали.
— І тоді, — вів далі він, — Мухаммед вдався до надзвичайно тонких хитрощів. Він влаштував батькові урочисту зустріч. Для цього звелів при в’їзді в столицю Індії збудувати пишну ротонду з важкою позолоченою банею на єдиному бамбуковому стовпі. У глибині ротонди поставили трорі і обтикали його молодим пальмовим гіллям — улюбленою їжею індійських слонів. Прибув султан зі своїм почтом. На шиї в нього, справді, блищав різними кольорами знаменитий коштовний алмаз.
“Як гарно мерехтить, переливається всіма барвами райдуги роса на траві, коли ще сонце не піднялося високо!”
— Мухаммед вклонився батькові й запросив його разом із почтом у ротонду на бенкет.
“Цікаво, що мама приготувала їсти. Чи нам’яла зеленої цибулі із сметаною? — вертілося в Незнайковій голові. — На Землі, мабуть, уже й вечір, бо дуже хочеться їсти…”