Тепер потяглися нестерпно довгі хвилини чекання. Друг, як і звелів йому Капітан, відійшов від хлопців уже метрів на сто. А вони чатували в засідці на циліндроголового робота. Як тільки він вийде з-між каменів, вони разом натягнуть мотузок нижче колін і різко шарпнуть назад.
Тільки б не пропустити слушної миті. Не задрімати б на той час. Не замріятися. І, коли він впаде ницьма в місячний пил, треба буде його відразу обкрутити мотузком, щоб не встиг пустити в хід зброю.
Хвилини минали, а циліндроголовий робот, проте, не з’являвся. Чи пішов в іншому напрямку, чи зачаївся за каменем? А може, в розрахунки вкралася помилка?
Капітан подивився на годинник. Минуло дев’ять хвилин. Усе-таки робот уже повинен прийти.
Заворушився Незнайко за своїм каменем.
— Нога стерпла, — пошепки пояснив він.
Капітан приклав руку до губів, показуючи, щоб він мовчав. Але через півхвилини Незнайко прошепотів знову:
— Я вигляну.
І, не чекаючи, що скаже Капітан, висунув голову з-за каменя. Капітан прикипів до нього очима, боячись щось сказати, щоб не сталося непоправного. І хотів якось стримати його, щоб не наражався на небезпеку.
Нарешті Незнайко повернув до нього голову і сказав розчаровано:
— Робот пішов назад на свою базу.
— Як? — не повірив власним вухам Капітан і теж виткнувся з-за каменя.
Справді, циліндроголовий робот був повернутий до них спиною і, віддалявся.
Чому він відмовився від погоні? Що сталося? Капітан підвівся на повен зріст і розглянувся довкола.
— Усе зрозуміло, — нарешті з тривогою в голосі промовив він. — Нам треба поспішати до корабля. Тепер можна всього сподіватися. Адже…
Знести, дрижати, волочити, записати, збудити, цокотіти, стежити, зшити, сказати, спати, мовчати, полоти, збігти, прати, палахкотати, бачити, збороти, белькотати, очистити, висіти, клепати, цькувати, звучати.
Ключ.Визнач дієвідміну дієслів за їхньою неозначеною формою і випиши спочатку дієслова другої дієвідміни, потім — першої. У кожному слові виділи другу від початку букву. З цих букв, коли їх прочитаєш підряд, дізнаєшся, чому Капітан стривожився.
XXVI. Нарада перед ударом
— Коли я побачив, що ви всі йдете живі й здорові, то так зрадів, що аж підскочив до стелі, — весело говорив Граматик, зустрічаючи товаришів, які переходили із шлюзової камери в кабіну корабля. — І ще раз переконався, що тяжіння на Місяці в шість разів менше, ніж на Землі, бо добре-таки стукнувся тім’ям у якусь залізяку, — помацав він зверху голову.
Спочатку піднялися в кабіну Капітан і Друг. За ними в дверях з’явився замурзаний і сяючий Незнайко.
— А тобі, Незнайку, без пилососа не обійтися. Ти весь запорошений, як мільярдолітній місячний камінь, — сказав Граматик і кинувся вмикати пилосос.
— Я й сприйняв його за камінь. І не помітив би, якби не Друг, — признався Капітан.
— Цікаво, який би ви мали вигляд, якби вас зв’язали й кинули в той попіл?.. Але ж і попелу тут назбиралося… Скоріше пилосось мене, Граматику, бо я їсти хочу.
— А циліндроголові чужопланетяни хіба не давали тобі їсти? — поцікавився Граматик.
— Були б дали — повен рот попелу, якби я не втік… Та й які вони чужопланетяни? Це якісь розбійники з Землі. А того чоловічка з цапиною бородою тільки золото й алмази цікавлять. Він би всіх людей повбивав…
Капітан, тільки зайшов до кабіни, відразу сів у своє крісло за пульт керування й увімкнув електронно-обчислювальну машину. Почав розраховувати дані для повернення корабля на Землю. Це помітив Граматик.
— Невже, Капітане, справді тут настільки небезпечно, що треба втікати? — запитав він.
— Граматику, знайди-но що-небудь доброго поїсти для Незнайка, і для мене теж, бо ми голодні, — замість відповіді сказав Капітан. — І послухаймо, що розвідав Незнайко. Становище, справді, дуже небезпечне.
Незнайко, почищений Граматиком, уже тримав в одній руці чималий шмат копченої шинки, в другій — товсту скибку хліба. Але це не заважало йому розповідати. Він був навіть трохи гордий, що знає більше, ніж Граматик і Капітан.
— Той Джек Гарріс (він каже, що він син інженера Гаріна) хоче всіх людей на Землі повбивати й забрати собі всі палаци, все золото, всі діаманти, і алмаз “Сосі” чи “Шасі”, і ту пектораль, що в Києві в музеї ми бачили, на якій ото скіфи шкуру овечу розтягують…
— Навіщо йому стільки багатства? — здивувався Граматик. — Що він з ним робитиме?
— Хіба я знаю.
— А чим він збирається вбивати людей? Не казав?
— Казав. Якимись смертельними променями. Каже: натисну кнопку — і на пів-Землі людей як не було.
— Ця злочинна зграя заволоділа, очевидно, небезпечною зброєю, — зауважив Капітан. — А нічого ти не помітив, скажімо, якоїсь труби?
— Не знаю, там повно якогось залізяччя лежить. Роботи щось переносять, складають.
— А ти, Незнайку, пригадуй усе по порядку. От зловив тебе робот і поніс… Куди?
— Поніс мене до їхнього космічного корабля. Корабель стоїть за горою, величезпий, набагато більший, ніж наш. Ми піднялися ліфтом. Чоловічок з цапиною бородою сидів у кріслі, як цар на троні. А стіни обвішані килимами. Він дуже багато говорив. І все про золото, про алмази. Він сказав, щоб я був його слугою, лакеєм, а я не схотів. Тоді чоловічок сказав, що робот замкне мене на складі. Робот вивів мене надвір, а там схопив в оберемок і поклав на землю, тобто на місяць, в місячний пил…
— Чому він так зробив? — запитав Капітан, який дуже уважно слухав Незнайка.
— Як?
— Ну, поклав тебе на вільному просторі, а не замкнув на складі?
— А я хіба знаю.
— Що там було, де робот поклав тебе?
— Нічого. Тільки якийсь інший робот перед нами вткнув у землю, тобто в місяць, табличку. І тоді роботи стали складати там різні рейки, арматуру…
— А що було написано на тій табличці? — запитав Граматик.
— Щось по-англійському. Мабуть, так. Бо літери англійські. Якісь слова там були написані. Здається, ми таких слів ще не проходили… — сказав він невпевнено.
— Отже, команди роботам віддаються письмово, а не усно. І англійською мовою, — підсумував Граматик.
— Ага, — підтвердив Незнайко, — той чоловічок теж писав щось роботові, який привів мене.
— Звідки роботи носили рейки, арматуру? — уточнював Капітан.
— Ой, пригадав. Там же стоїть щось таке, ніби здоровенний казан. І навколо нього роботи розбирають риштовання… А ще той чоловічок, Гарріс, казав, що не далі як за тиждень він стане великим паном на Землі.
— Справи, виявляється, серйозніші, ніж я гадав, — уголос роздумував Капітан. — Радіопередавач розбитий, щоб повідомити Землю. Та й Земля може вже не встигнути, надто мало часу залишилося.
Якусь хвилину всі мовчали. Незнайко перестав їсти. Він дивився то на Капітана, то на Граматика. Друг підвів голову.
— І ще одне, — похмуро обізвався Капітан, — пірати вже знають, де стоїть наш корабель.
— Звідки тобі це відомо? — недовірливо запитав Граматик.
— Робот, який ішов за нами, бачив його.
Незнайко раптом заметушився.
— Хлопці, треба швидше втікати, — вигукнув він. — Капітане, вмикай двигуни — й летімо додому, на Землю.
— Уже пізно втікати, — відповів Капітан. — Все одно наздоженуть. Вони ще не такі кораблі переймали. Та й не можна допустити, щоб вони скористувалися своєю зброєю… А що ти радиш, Граматику?
Граматик підвівся в своєму кріслі, глянув на Капітана, потім на Незнайка. Поклав руку на журнал, який лежав перед ним.
— Пірати хочуть умертвити Землю. Ми повинні перешкодити їм це зробити, — голос у Граматика затремтів. — Я пропоную підняти наш корабель у космос і звідти кинути його на їхню променеву гармату. Вони не встигнуть перешкодити нам це зробити. Корабель наш вибухне, ми загинемо, але люди на Землі будуть врятовані.
Запала мертва тиша. Пополотнілий Незнайко гикнув і втупив очі в Капітана. Капітан підпер голову рукою й задумався. Друг на своїй поролоновій підстилці занепокоївся, зіп’явся на передні лапи. Граматик схилився над корабельним журналом і став записувати в ньому.