У кабіні запала тиша. Тільки чути було, як позіхає Незнайко та переступає з ноги на ногу Граматик. Та ще монотонно гув мотор терморегуляції. І раптом Капітан здригнувся: у кабіні пролунав…
Бліднучи, гурчить, доручімо, обміркуйте, увійшовши, розтрощіть, холодніючі, лежачі, відпочиваючи, оновлені, учімо, ловите, пожовклі, аналізуючи, йдучи, обсадимо, темніючи, цокочучі, сушить, глушіть, інкрустовані, агітуйте, електрифікувавши.
Ключ.Випиши дієслова підряд у чотири колонки: 1) у дійсному способі; 2) у наказовому способі; 3) у формі дієприкметника; 4) у формі дієприслівника. З перших букв прочитаєш чотири слова. Причому друге слово треба написати з великої букви.
XXVIII. Хлопці плачуть
Капітан кинувся до радіоприймача. Натиснув клавішу. З радіоприймача почувся тріск. Отже, радіоприймач був вимкнутий.
— Не може бути, — видихнув Граматик.
— Що не може бути? — скинувся Капітан.
— Та так… Подумав про телепатію. Про передачу думок на відстані… Але цього не може бути…
— Так, не може бути, — погодився Капітан.
— Він у шлюзовій камері, — нарешті спромігся на слово Незнайко, ледь переборюючи страх.
— Не може бути, — повторив Капітан. Але все-таки обережно відчинив двері до шлюзової камери. Звідти війнуло запахом паленого заліза й перегрітої гуми. Спочатку той запах йому видався дивним, але цієї ж миті він збагнув, що то залишився запах від їхніх скафандрів, обпечених сонцем у безповітряному просторі Місяця. Коли його очі призвичаїлися до напівтемряви в шлюзовій камері, він побачив притиснуту замками до стіни розсувну драбину. Та ще тьмяно світилася, наче жарини під попелом, кнопки вимикачів. У шлюзовій камері було порожньо.
— Нема там нікого, — сказав Капітан і додав: — Може, це в нас від перевтоми й неспання почалися галюцинації?
— Що ти кажеш? — не зрозумів Незнайко.
— Каже, що нам трьом це примарилося, — пояснив Граматик. — Але як може примаритися відразу трьом? Я виразно чув. Навіть, здається, корабель у той час ледь-ледь хитнувся.
— І в харчовому відсіці щось дзепькнуло, — підтримав його Незнайко.
— То що, може, скажете, що це якась надприродна сила з’явилася або дух? — нагороїжився Капітан.
— А може, й так, — відповів, не сумніваючись, Незнайко. — Ми ж на Місяці, а не на Землі. Тут усе може бути. І духи теж. От ви кажете, що тут нема солов’їв, і я не бачив їх, бо де ж їм тут бути, але чув, як співає соловей… Чого б це?
— Коли ти чув? — не повірив Граматик.
— Коли від людоловів тікав. Сів на камені й чую: соловей витьохкує.
— Таж ти спав на камені, і тобі снилося, — заперечив йому Капітан. — Знаєте що, хлопці, нам треба все-таки відпочити, бо в нас попереду ще багато роботи на Місяці. Ви лягайте спати, а я тим часом повартую біля ілюмінаторів. Та спробую розібратися, що ж воно сталося. Адже розгадка мусить бути. І вона, мабуть, проста. Тільки ми втомлені.
— Може, я повартую. Я ж уже відпочив трохи, а ти весь час на ногах, — не погодився з Капітановим рішенням Граматик.
— Я відпочиватиму потім, коли ви підете в розвідку до чотирьох гір. Ти й Незнайко. Згода?
— Згода, — відповів Граматик.
Граматик заліз у крісло, розгорнув щоденник. Незнайко став лаштуватися до сну.
— А куди, Граматику, покласти оце? — запитав він, показуючи на згортки, що лежали на його постелі.
— Що? — перепитав Граматик, підводячи голову від щоденника.
— Ну, коли Капітан розбирав Друга, то ти замотував і складав. Граматик якийсь час безмовно дивився на деталі, добуті з Друга. Потім зіскочив з крісла, узяв згортки.
— Синтезатор мови… — сказав він, і йому раптом забракувала повітря. — Це ж Друг… — і знову не зміг закінчити речення. По щоках у нього потекли сльози.
У Незнайка теж заблищали краплини в очах. Адже це Друг врятував його. Якби не Друг, то хтозна, чи й дістався б він до свого корабля, коли тікав з полону. Може б, і досі сидів на тому каменіг задихнувшись від нестачі повітря в скафандрі.
Капітан відірвав очі від ілюмінатора й спантеличено втупився в Граматика.
— Чого ти? — запитав він.
— Друг до останку думав про нас, — стримуючи сльози, промовив Граматик. — Він прощався з нами, в електронній системі склав останнє речення й передав на синтезатор мови, але не встиг запустити його. Синтезатор сам запустився, без Друга, коли він, може, вже загинув. “Хлопці, бувайте”. Прощай, наш добрий песику.
— Так от звідки голос Друга, — стукнув себе долонею по лобі Капітан. — Це ж синтезатор мови спрацював… Ти кажеш, щось дзенькнуло в харчовій комірці? — звернувся він до Незнайка.
— Так, щось дзенькнуло. І відразу ж заговорив Друг, тобто не він, а його голос…
— Ти теж відчув, що корабель хитнувся? — запитав Капітан у Граматика.
— Мені здалося, ніби я втрачаю рівновагу, мовби закрутилася голова. Але це тривало тільки мить. І відразу голос Друга…
— І в мене було таке враження, наче корабель гойднувся. Мабуть, Друг саме підірвав себе, і хвиля, що покотилася Місяцем, ледь штовхнула наш корабель, а від цього в синтезаторі мови увімкнувся механізм творення звуків. Друг ще востаннє обізвався до нас… — Капітан обернувся до ілюмінатора і непомітним рухом протер очі.
Граматик позапаковував деталі, які залишились від Друга, і сховав їх. На Землі вони обов’язково відновлять свого доброго Друга. І ці деталі пригодяться.
Хлопці повмощувалися спати. Капітан залишився сам біля ілюмінатора.
“І чого це люди тратять хтозна-скільки зусиль, і коштів, і знань, навіть ризикують життям, щоб відібрати щось в інших людей? — вертілося в його голові. — Чи не краще було б цю енергію спрямувати на те, щоб жити з злагоді з природою? Скільки б можна було зробити! Той же Гарріс зі своїми роботами міг би обладнати на Місяці космодром. Міг би тут збудувати обсерваторії, оранжереї, приміщення для дослідників. Так ні, виліз аж на Місяць, щоб сплюндрувати, знівечити Землю, повбивати моїх тата й маму, Оксану, товаришів, людей… Заради того, щоб побряжчати в долонях золотом, погратися діамантами…”
Капітан аж кулаком замахнувся від обурення.
Скільки ще таємниць приховано в космосі! Може, й отут, під місячною корою, розсипані алмази, лежить золото, як звичайнісінький тобі метал. Хоча навряд. Але у Всесвіті повинні десь бути й такі планети, де алмазні камені валяються під ногами, як сміття, а золотою галькою вкрите дно річок та морів. І з них ніякої користі нема, нікому вони не потрібні. Навіть як будівельний матеріал не годяться. Хіба що діти граються ними в крем’яхи, якщо там живуть розумні істоти.
Треба летіти на інші планети, досліджувати їх, проникати в таємниці природи. Ось куди слід спрямовувати всі сили людського розуму, а не на те, щоб нищити одні одних.
А такі, як цей Гарріс, тількі відкидають людство назад до печерних часів. Егоїст нещасний! Вчений злочинець!..
“А що, як Другові не вдалося прорватися до нього на корабель? Отже, загроза не ліквідована…”
Капітан рішуче опустив забороло на шоломі, одяг рукавиці й тихесенько, щоб не розбудити хлопців, вийшов у шлюзову камеру. Не зоглядівся, як уже ступав місячною поверхнею. На диво, йому під ногами рідко траплялися камені, а якщо й траплялися, то він легко перестрибував через них. Мовби крила виросли.
Невдовзі з-за обрію показалися чотири гори. Від сонячного світла вони були аж білі. “А ще кажуть, що на Місяці все чорне, — подумалося йому. — Отже, четверта гора від Землі”.
Земля дивилася на нього приязно й підбадьорливо. І була вона якась наче більша, ніж звичайно, мовби пересунулася ближче до Місяця. Капітан ішов чимраз швидше.
Нарешті він обігнув четверту від Землі Білу гору, з-за якої перед ним виринула важка чорна ракета. Біля неї у місячному поросі лежав розчавлений Друг: боки зяяли пустотою, ноги пошкоджені. Тільки його добрі очі блищали непошкоджені.