Ні яловичина, ні полуниці з вершками також не виказували свого щастя. Зовсім навпаки.
О шостій повідомили, що обід готовий. Та чомусь це не викликало в нього жодного ентузіазму. Однак він усвідомлював, що там було дещо з того, на що він витратив свої два фунти і п'ять шилінгів, тож, притримуючись за канати та опираючись на все, що потрапляло під руки, він спустився донизу. Щойно він спустився по сходах, його зустрів приємний запах цибулі і гарячої шинки, до якого домішувалися аромати смаженої риби та зелені. Потім з'явився стюард з улесливою посмішкою на устах і запитав:
— Що накажете вам подати, сер?
— Забери мене звідси, — ледве чутно пролунало у відповідь.
Чоловіка швиденько підняли нагору, посадили з підвітряного боку і залишили самого.
Наступних чотири дні він прожив скромним і бездоганним життям, жуючи сухий крекер, який йому приносив офіціант (щодо офіціанта, то не схоже було на те, що він їв лише крекери), і запиваючи його содовою. Проте ближче до суботи мій товариш дещо віджив і попросив, щоб йому принесли слабенького чаю з грінками, а в понеділок він уже наминав курячий бульйон. Він зійшов з корабля у вівторок, і коли той, випускаючи клуби пари, відійшов від причалу, з жалем дивився йому вслід.
— От він і поплив, — сказав чоловік, — поплив з їжею на борту на цілих два фунти, яка належить мені і якої я так і не скуштував.
Він казав, що якби йому дали ще один день, він, напевно, зміг би все надолужити.
От тому я так проти морської подорожі. Ні, все те, про що я розповідав, мене не стосується. Я ніколи не страждав від хитавиці. Я хвилювався за Джорджа. А Джордж казав, що з ним усе буде гаразд, і, напевно, йому навіть сподобалося б, але він застеріг мене і Гарріса, щоб ми навіть не мріяли про це, тому що, на його переконання, ми обов'язково захворіємо, Гарріс сказав, що для нього завжди було таємницею, як людям вдається занедужати на морську хворобу. На його думку, люди просто прикидаються, аби привернути до себе увагу. Він казав, що намагався кілька разів зробити те саме, але йому ніколи не вдавалося.
Тоді він почав розповідати нам історії про те, як він перетинав Ламанш. Теліпало так, що пасажири змушені були прив'язуватися у своїх ліжках, і лише він із капітаном були єдиними людьми на борту, яким хвороба була байдужа. Іноді серед тих, хто не захворів, поряд з ним з'являвся помічник капітана, але кожного разу — він і ще хтось. Якщо когось іще не було, то був лише він сам.
Цікава річ, але на суші чомусь ніхто ніколи не страждає від морської хвороби. У морі ж стаєш свідком того, що багатьом людям надзвичайно погано, кожен корабель ними переповнений. Але на суші я ще не зустрічав жодної людини, котра бодай уявляла, що таке морська хвороба. Куди зникають ті тисячі матросів, які не витримують хитавиці і якими аж кишить кожен корабель, для мене і досі залишається таємницею.
Якби всі люди були схожими на хлопчину, якого я зустрів одного дня на пароплаві, що прямував до Ярмута, я міг би вважати, що загадка доволі проста. Пригадую, судно щойно відпливло від молу в Саусенді. Він висунувся з ілюмінатора і перебував у досить небезпечному положенні. Я підійшов до нього і спробував урятувати.
— Агов! Давай швиденько назад, — сказав я, поторсавши його за плече. — Ти випадеш за борт.
— О-ох! Краще нехай так, — була його єдина відповідь, якої мені вдалося домогтися, і я змушений був залишити його.
Три тижні потому я зустрів його в кав'ярні в одному з готелів Бата. Він описував свої подорожі і з захопленням розповідав, як він любить море.
— Хитавиця? — промовив він у відповідь на якесь сповнене заздрощів запитання юнака, що тихо сидів поряд, — ну, визнаю, одного разу трохи було знудило. Це було неподалік від мису Горн. Наступного ранку наш корабель зазнав аварії.
Я приєднався до розмови:
— А чи не тебе це колошматило якось біля молу Саусенд, та так, що ти ладен був викинутися за борт?
— Мол Саусенд? — здивовано і дещо невпевнено перепитав він.
— Так. Той пароплав ішов до Ярмута. Три тижні тому, у п'ятницю.
— А-а, так-так, — відповів він. Його голос став бадьорішим. — Тепер згадав. Того дня в мене страшенно боліла голова. Ви знаєте, це все через ті пікулі. Таке пристойне судно, і такі паскудні пікулі. Я таких ще не їв. Ви не куштували?
Для себе я винайшов чудовий засіб від морської хвороби. Я намагаюся тримати рівновагу. Ти стаєш в центр палуби, і коли пароплав починає гойдати, ти також починаєш рухати своїм тілом, намагаючись увесь час тримати його прямо. Коли ніс корабля йде догори, ти нахиляєшся вперед, мало що не торкаючись до палуби своїм лобом; коли підіймається корма — мало що не лягаєш на спину. Годинку-другу так можна протриматися, і досить добре допомагає. Звичайно, робити такі вихиляси протягом тижня неможливо.