Бойко запросили на допит, і Дьомін уперше побачив її.
Перша справа, перше хвилювання — особливі. Та ще яка справа! Не кишенькова крадіжка і не злам фанерного ларка на околиці з цукерками та сигаретами.
Він сидів у кабінеті Шупти за окремим столиком з магнітофоном. Вона ввійшла. Дьомін поглянув на неї — і наче підлога повільно нахилилась, Дьоміна неквапно й безшумно почало зносити під укіс.
Якби він зустрів її на вулиці, серед перехожих, вона б не так запала у свідомість. Ну, відзначив би, що особа помітна, нівроку собі, але тут, на допиті у такій галасливій справі з пограбуванням, стрільбою, вбивством, вона викликала посилену увагу і дивне хвилювання Дьоміна. Він бачив юну, звичайну дівчину, її очі, обличчя, намагався не дивитись на її груди, на її стегна — і неспокій охоплював його. Невже зв'язок? Анатолій Андрійович перед її приходом так і сказав: «Інтуїція мені підказує…»
Шупта не вчиняв їй ніяких допитів, він розмовляв просто, ввічливо, привітно, навіть занадто, і це Дьоміну не сподобалось. Хоч він і розумів, що такий шлях, неофіційний, корисніший. А не сподобалася манера Шупти тому, що Дьомін так би не зміг — хитрувати, лукавити. Він б одразу попередив її про відповідальність за неправдиві показання. А Шунта не попередив. З вибаченнями, застереженнями він сказав, що змушений поцікавитись її особистим життям, «служба, розумієте», з ким вона зустрічається, чи багато у неї знайомих хлопців.
— Як у всіх, — відповіла вона.
— Але в кіно ходите, дружите з кимось одним, сподіваюсь.
— Так.
— Як його звати, якщо не секрет?
— Віктор.
— Гарне ім'я — Віктор. Віктор — перемога. Вікторія А прізвище?
— Не знаю…
— А ви не соромтесь, невелика біда. Щоб у кіно з кимось піти, чи, скажімо, до ресторану, чи на танці, прізвищ не обов'язкове.
— Ми познайомились… днів десять усього.
— Цікаво, а як? За яких обставин ви з ним познайомились?
— Ну, а навіщо це?
— Вибачте, служба. Та ви не соромтеся, ми таємниць не виказуємо, можете сміливо нам довіритись. То як?
— Випадково… До мене пристали. Коло «Армана» А він заступився. Додому провів.
— Молодець. І ви почали зустрічатись.
— Так.
— Кіно, ресторан і все таке.
— Ні, в кафе один раз були.
— Де, цікаво, в якому?
— В парку. В скляному.
— Він працює, вчиться?
— В політехнічному. Студент.
— Хлопець як, нічого? Одягається зі смаком, по моді?
— Та так… Як усі.
— Я ось, наприклад, віддаю перевагу коричневому кольору. У мене костюм коричневий, краватка. А ви який колір любите?
— Блакитний… Білий… Зважаючи який одяг.
— А він?
— Що він?
— Які кольори любить?
— Дивні у вас питання.
— А все-таки?
— Я не звернула уваги. Ми мало зустрічались.
— Ну, хоча б згадайте, у що він був одягнений востаннє. Колір мене цікавить.
— У такій блакитній… з коротким рукавом.
— У тенісці?
— Так.
— Значить, у блакитній тенісці?
— Так.
Незбагненні шляхи слідчого, шляхи-питки, стежки-пастки, складніші, ніж шляхи господні.
— Пробачте, забув, як ви сказали його звати?
— Віктор.
— А можливо, Іван?
— Чому Іван? Віктор.
— Так його друзі називали?
— Так.
— Хто, наприклад?
— Як сказати… просто на вулиці.
— Постарайтеся пригадати, будь ласка. Хоч одного. Хто, крім вас, називав його Віктором?
— Та багато… Толик, наприклад, фотограф коло «Армана».
— Він кожен день там буває, цей самий Толик? Чи по суботах, по неділях?
— Він працює у фотоательє. Поряд з кінотеатром.
Одразу після допиту Дьомін поїхав до «Армана». Легко знайшов ательє, коло входу мимохіть глянув на вітрину — і рота роззявив. У самому центрі побачив фотографію її, Тані Бойко, найбільшу і найвдалішу — у напівпрофіль, розкішне волосся, підсвічену ззаду й збоку, старанно зроблено портрет, уміло. Дьомін бував тут, у «Армані» завжди нові фільми, проходив мимо стільки разів і не звертав уваги на вітрину. Та й про існування фотоательє не пам'ятав.
Дьомін відчинив сині двері, ввійшов і побачив чоловіка років сорока п'яти, худого, з довгими баками майже до шиї, і ще юнака років вісімнадцяти, який чаклував над кюветами на довгому столі у кутку. Вирішивши не відрекомендовуватись і не сіяти чуток, Дьомін сказав, що йому потрібен Толик.