Якби її не було, Дьомін розмовляв би з Жареним по-іншому. І діяв би інакше. Але вона була. І йому хотілось одного — триматись гідно. У будь-якій ситуації. Ніяка підла сила не зламає його, — так думав про себе Дьомін. Він не міг протистояти Жареному ні монтировкою, яка лежала під ногами, ні руками, що лежали на кермі і повинні були вести машину. Він хотів протистояти словом, тим людським, що відрізняло його від Жареного. Гідністю, мужністю. Тим, у що не вірив Жарений, але у що вірив і на що сподівався Дьомін. Гідність, мужність заради неї — жінки. В ім'я її ж спасіння. Віра проти безвір'я, врешті-решт.
Не знав Дьомін, як визначити свою поведінку, яким словом назвати своє уперте бажання. Можливо, любов до життя? А життя — це і є любов. У вищому розумінні. Вона й допомагає Дьоміну бути мужчиною. Він терпить, він не здається ще й ради самоутвердження. Кожен хоче поважати себе, і він теж. Щоб жити. А випадок, такий ось випадок, може розчавити всяку повагу до себе. І до всього роду людського.
— Думайте, Долгополов, думайте, — з притиском сказав Дьомін. — Треба поспішати. Жодна порядна людина не дасть вам вилетіти.
— Диви, Татко, з порядним їдемо! — ошкірився Жарений. У ньому теж заграла злість, а Дьоміну хотілось її розпалити гарячіше, щоб до гаю у того терпець урвався. Для цього він і назвав Жареного на прізвище, мовляв, таж, знаю, що втрачати тобі нічого.
— А полетите, то все одно сядете, — продовжував Дьомін. — І до трапа вам подадуть ракову шийку. І знову вам небо в клітинку, Георгію Долгополов. А ще правильніше, дев'ять грамів.
— Диви, Татко, метикує! — Жарений знову поторсав Дьоміна за плече. — Освічений, с-сука! — Різко ткнув Дьоміна у щелепу твердим, як поліно, кулаком. У Дьоміна клацнули зуби, машина хитнулась, наче удар дістався їй, гравій обочини загуркотів по днищу.
— Не чіпай його! — глухо сказала дівчина. — Хай веде.
Дьомін вирівняв кермо.
Вона злякалась можливої аварії. А Дьомін тільки зараз відчув, що дуло вже не давить у спину. Не помітив, коли вона його прибрала, напружений був: як, про що й до чого вести розмову. Але завважив, як вона злякалась, коли гравій затарабанив по днищу. А за обочиною зразу укіс, ще б трішечки, на долоню вправо — і вони могли б перекинутись. В'язниці вона не боїться, в'язниця десь колись: чи дощик, чи сніг, чи буде, чи ні. А загроза аварії — ось вона. Будь-якої миті. Дьомін уже не один, у нього машина за помічника.
Троє в машині. Три долі в машині часу…
Щелепа відходила після удару, кортіло потерти її, але — терпи, краще не зважати.
— Перед гаєм буде міст, — сказав Дьомін. — Над залізницею. Висота метрів дванадцять.
— Теревень, сука, теревень, небагато лишилось, — зреагував Жарений.
— На швидкості дев'яносто можна пробити бордюр і зробити ластівку.
— Це ти до чого? — поцікавився Жарений.
— А до того, що гаю мені чекати нічого.
— А, с-сука, знайшов кого лякати! Через міст я тебе за горло перевезу, ось так! — Він схопив Дьоміна за шию обома руками, той відчув і злість його звірячу, й силу, і знову машину повело вбік, затарабанив знизу гравій.
— Не чіпай його! — зойкнула вона.
— Покидька жаль? — пробурчав Жарений, охолонувши. Якби вона не закричала, він би захопився. — Жалій, жалій, він тобі на повну котушку вліпить.
У Дьоміна тремтіли руки, тягуча слина заважала дихати, він хапав повітря відкритим ротом. І звідки сила у цього покидька? Адже не працював усе життя, не займався спортом. Воістину «нечиста сила».
«Терпіння, терпіння! — втовкмачував собі Дьомін, долаючи лють. — До мосту дотягнути, до мосту!» Він уже, здавалося, був на грані, не став би роздумувати, кермо вправо — і через бордюр. Машина вщент, з пасажирів паштет, місиво.
— Мені вас не шкода, Жарений, ні на копійку! — промовив Дьомін. — Мені її шкода. — Він кивнув назад.
— А ви себе пожалійте…
Вона знову перейшла на «ви».
— Себе пожалійте, — повторила вдавано зневажливо, — а мене нема чого, я пропаща.
Показався міст, приблизно за кілометр. Сірий асфальт повільно злітав на нього, й уже звідси видно було червону смугу на бетонних поручнях.
«Ти злякаєшся, якщо ти жінка. Себе врятуєш і мене. А якщо ти тварина… туди мені й дорога». Він вірив у жінку. Надіявся на свою віру в жінку.
Щоб жити, не треба боятися смерті. Той, хто навчився вмирати, той розучився бути рабом. Так ще в середні віки писали.
Але що означає «навчився вмирати»? Хто цьому навчить, які вчителі і в якій школі?
Адаєв з «Вечірки» теж вірив, написав про неї нарис. Розповів, як побував у школі, що чув від класного керівника. «Коня на галопі зупинить, в палаючу хату зайде, — говорила Валентина Лаврівна. — Вона з таких. Комсомолкн. У самодіяльності брала участь; грамоти одержувала на оглядах, і діти її любили, кожне літо вона возила малечу ніс вожата до шкільного табору». Класна повела Адаєва до зали, показала стенди з дипломами і знайшла Танин — за перше місце з художньої гімнастики. «Я навіть не дивуюсь її вчинкові, так можете й написати, — говорила Валентина Лаврівна, — благородство у неї в крові. — І на закінчення додала — Що не кажіть, але моральний, ідейно-політичний стрижень молодої людини формується все-таки у школі. І ми цим пишаємось. Не в сім'ї, де батьки тепер обоє працюють, зайняті насамперед собою, не в сім'ї, смію вас запевнити, і тим більше не на вулиці…»