Вони почали в безтурботному дусі. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника, аніж Гарріс, навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і безкінечної решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.
Так воно й сталось. Вони почали з розбитої чашки. Це перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.
Потім Гарріс поставив банку з полуничним джемом на помідор і розчавив його. Тож помідор довелося вигрібати чайною ложкою.
А потім настала черга Джорджа — він наступив на масло. Я нічого не сказав, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж будь-які мої слова. Я це відчував. Вони стали нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху клали важкі речі, перетворюючи пироги на місиво.
Вони вивернули сіль, засипавши нею все. До того ж іще й масло! Я ніколи не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка коштує шилінг і два пенси. Після того як Джордж віддер масло від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони витягли його звідти і поклали на стілець. Після того як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно приклеїлось йому до штанів, і, щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.
— Присягаюсь, я поклав його сюди, — сказав Джордж, дивлячись на порожній стілець.
— Я й сам бачив, як ти це зробив лише хвилину тому, — відповів Гарріс.
І вони знову почали кружляти кімнатою в пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.
— Неймовірно. Я ще такого не бачив, — сказав Джордж.
— Це просто якась загадка, — відповів Гарріс.
Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.
— Ось де воно було весь цей час! — обурено вигукнув він.
— Де? — скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.
— Зупинись! — заревів Джордж, переслідуючи його.
Зрештою, вони віддерли його і запхнули в чайник.
Монморансі, звичайно, також не лишився осторонь. Усе життя Монморансі спрямовано на те, щоб плутатися комусь під ногами, а потім почути на свою адресу найдобірнішу лайку. Якщо він вештається там, де особливо небажаний, якщо він стає до безміри набридливим і починає зводити людей з розуму, якщо в нього починають шпурляти всім, що потрапить під руку — тоді він відчуває, що день для нього видався на славу.
Його найвищою метою та справжнім мірилом успіху є бажання зачепити кого-небудь так, щоб прокльони сипались упродовж години. І коли йому вдається цього досягти, його самооцінка зростає просто до небес.
Він приходив і всідався на речі саме тоді, коли їх потрібно було вкладати. Він діяв з непохитною вірою в те, що, як тільки Гарріс чи Джордж простягають за чим-небудь руку, їм неодмінно потрібен саме його холодний, мокрий ніс. Він встромив у джем свою лапу. Порозкидав чайні ложки. Він уявив собі, що лимони — це щурі, і, залізши в кошик, розправився з трьома з них, поки Гарріс пательнею не повернув його до тями.
Гарріс сказав, що це я його нацьковую. Я нікого не нацьковував. Такому собаці, як Монморансі, не потрібне нацьковування. Єдине нацьковування, що змушує його все це витворяти, народилося разом з ним, воно — його єство.
Ми закінчили пакуватися за десять перша, Гарріс усівся на великий кошик і сказав, що він сподівається, що нічого не розіб’ється. Джордж відповів, що коли щось мало розбитися, то воно вже розбилося — схоже, так розмірковувати було йому зручніше, — і додав, що він не проти піти вже й поспати.
Ми всі вже були не проти поспати. Тієї ночі Гарріс залишився спати з нами, і ми пішли нагору.
Ми розіграли, кому де спати, і Гаррісові випало спати зі мною.
— Джей, тобі де більше подобається, посередині ліжка чи скраю?
Я відповів, що взагалі мені більше до вподоби спати посередині.
Гарріс відповів, що це старомодно.
Джордж спитав:
— О котрій годині вас розбудити?
Гарріс відповів:
— О сьомій.
Я сказав:
— Ні, о шостій. — Я хотів написати кілька листів.
Ми з Гаррісом трохи посперечалися і, зрештою, знайшли золоту середину.
— Джордже, розбуди нас о пів на сьому, — сказали ми.