Гарріс зауважив, що сковорода — їжа не дуже поживна, але ми гримнули на нього, щоб не клеїв дурня, і Джордж повів далі:
— …Сковорода, чайничок для заварки, великий чайник і спиртівка. Тільки не примус, — додав він із багатозначною міною, і ми з Гаррісом погодились.
Ми одного разу взяли були в подорож примус, але закаялись навіки. Цілий тиждень ми прожили неначе в гасовій крамниці. Гас просочувався з бідона. Мабуть, нема в світі другої рідини, що так уміє просочуватись, як гас. Ми тримали його на носі човна, і звідти він просочився аж до корми й просмердів собою весь човен і все, що було на дорозі, й розтікся по річці й по берегах, і отруїв повітря. Часом гасовий вітер віяв з заходу, а часом зі сходу, часом з півночі, а часом з півдня, але звідки б він не віяв, — чи з арктичних снігів, чи з пустельних пісків Сахари, — однаково до нас він долітав, насичений пахощами гасу.
Той гас просочувався й угору і псував нам сонячний захід; а від місячного проміння так просто в ніс било гасом.
Ми спробували втекти від нього в Марло. Покинули човен під мостом і рушили через місто пішки, але гас не відставав. Усе місто було повне гасу. Ми йшли через кладовище, і нам здавалося, що мерці там лежать поховані в гасі. Головна вулиця смерділа гасом, і ми дивувались, як це люди можуть тут жити. Милю за милею йшли ми Бірмінгемським шляхом, та марно — весь край був ніби намочений у гасі.
Нарешті ми зійшлись опівночі на безлюдному полі, під розбитим блискавкою дубом, і поклялися страшною клятвою (ми й так цілий тиждень кляли той гас, але по-простому, по-міщанському, зате там уже перевершили самих себе) — поклялися страшною клятвою, що ніколи в житті більше не візьмемо в човен гасу — хіба що в разі якої хвороби.
Тому і цього разу ми обмежилися спиртівкою. Денатурований спирт — теж не дуже приємна річ. Доводиться їсти денатуровані пироги й денатуровані бісквіти. Та все ж спирт, навіть денатурований, у великих дозах корисніший для організму, ніж гас.
З інших припасів для сніданку Джордж запропонував обрати шинку і яйця — бо їх дуже легко готувати, — холодну печеню, чай, хліб з маслом і повидло. Обідатимемо, сказав він, галетами, холодною печенею, хлібом із маслом та повидлом — тільки без сиру. Сир, як і гас, занадто високої думки про себе. Він хоче мати для себе самого весь човен. Заволодівши кошиком для харчів, він надає свого присмаку всьому, і тоді не можна вгадати, що їси: пиріг з яблуками, чайну ковбасу чи полуниці з вершками. Все здається тобі сиром. Справді, у сиру забагато запаху.
Пригадую, один мій приятель якось купив у Ліверпулі дві головки сиру. Чудовий був сир, видержаний, достиглий, із запахом у двісті кінських сил. Той запах мав гарантовану далекобійність три милі й міг збити людину з ніг за двісті ярдів. Я саме теж був тоді в Ліверпулі, і приятель попросив мене, якщо мені не важко, відвезти сир у Лондон, бо довго держати його, мабуть, не можна, а сам він ще на день чи два затримається в Ліверпулі.
— Чом ні,— відповів я. — 3 великою охотою.
Дорогою на вокзал я заїхав до нього по той сир. їхав я старою розбитою тарадайкою, в яку була запряжена клишонога запалена сновида, що її сам візник у розмові зі мною, захопившись, назвав конем. Я поклав сир нагору, ми рушили далі алюром, що зробив би честь найшвидшому в світі паровому коткові, і їхали весело, мов у похоронній процесії, поки не звернули за ріг. А там вітер війнув сирним запахом просто на нашого рисака. Той прокинувся і, хоркнувши з жаху, рвонувся вперед із швидкістю три милі на годину. Вітер усе віяв на нього, і поки ми доїхали до другого рогу, він уже розігнався мало не до чотирьох миль на годину й залишав позаду всіх калік та огрядних літніх жінок.
На вокзалі візник не міг його вдержати і мусив покликати на поміч двох носіїв; та й утрьох вони навряд чи впорались би з ним, якби один носій не здогадався затулити йому ніздрі носовичком, а тоді ще підпалити клапоть обгорткового паперу.
Я взяв квиток і гордо попрямував на перон, несучи свій сир. Люди шанобливо розступалися переді мною. Поїзд був переповнений, і мені довелося сісти в купе, де вже було семеро пасажирів. Один сварливий дідок запротестував, але я однаково ввійшов, поклав свій сир на полицю, люб’язно всміхаючись, утиснувся на лаву й сказав, що день дуже теплий.
За хвилинку дідок неспокійно засовався.
— Як тут душно! — сказав він.
— Просто дихати нічим, — погодився його сусід.
Потім обидва нюхнули раз, удруге; за третім разом їм забило дух, вони мовчки підвелись і вийшли. Потім підвелась огрядна дама, сказала, що сором так знущатись із порядної заміжньої жінки, взяла свою валізу й вісім пакунків і теж вийшла. Решта четверо пасажирів якийсь час сиділи на своїх місцях, поки не озвався з кутка поважний чолов'яга, вбранням і всім виглядом схожий на власника похоронного закладу. Він сказав, що йому це нагадує трупик немовляти; тоді троє пасажирів одночасно кинулись до дверей з таким поспіхом, що аж зіткнулися там.