Звичайно, і цього разу мені довелося викласти з валізи геть усе, і, звичайно, щітки я не знайшов. Я перевернув усі речі, довівши їх до такого стану, в якому, вони, певне, були до створіння світу, коли ще панував первісний хаос. Гаррісова й Джорджева щітки, звичайно, трапились мені на очі разів по вісімнадцять, але моєї не було. Я брав з валізи всі речі одну за одною, піднімав і трусив. Нарешті щітка знайшлася в одному з черевиків. Я спакував валізу ще раз.
Коли я скінчив, Джордж запитав, чи вкладене мило. Я відказав, що мені начхати, вкладене воно чи ні, стукнув покришкою, затяг і защібнув ремені — й раптом згадав, що вклав туди свій кисет із тютюном. Довелося розщібати знову. Коли я скінчив остаточно, було вже п’ять хвилин на одинадцяту, а ми ж іще мали спакувати кошики. Гарріс сказав, що нам лишилося менше дванадцяти годин до від’їзду, тому, мабуть, краще буде, коли решту впорають вони з Джорджем. Я погодився й сів у крісло, а вони взялись до роботи.
Почали вони бадьоро, очевидно з наміром показати мені, як треба пакуватись. Я не озивався й словом, тільки чекав. Коли Джорджа повісять, Гарріс стане найгіршим пакувальником у світі; отож я дивився на гору тарілок, чашок, чайників, пляшок, банок, пирогів, спиртівок, бісквітів, помідорів і т. ін. і передчував велику втіху.
Я не помилився. Вони почали з того, що розбили чашку. Просто щоб показати, на що вони здатні, й розбудити в мені інтерес.
Потім Гарріс поставив банку з полуничним варенням на помідор і роздушив його; довелось вишкрібати помідор з кошика чайною ложкою.
Тоді настала Джорджева черга: він наступив на масло. Я нічого не сказав, тільки підійшов ближче, сів на краєчок столу й стежив за ними. Але це дратувало їх навіть дужче, ніж якби я щось казав. Вони нервувалися, метушились, наступали на все, відкладали то одне, то друге назад, а потім не могли знайти; поклали пироги на саме дно, а поверх них — важкі речі, і пироги, звичайно, розчавились.
Сіль розсипали, все позасипавши нею; а масло — я ще ніколи не бачив, щоб двоє дорослих чоловіків стільки морочились із брусочком масла на чотирнадцять пенсів. Коли Джордж відліпив те масло від свою капця, Гарріс спробував запхати його (тобто, звичайно, масло, а не капець і не Джорджа) в чайник. Масло не влазило, а те, що вже влізло, не хотіло вилазити назад. Нарешті вони вишкребли його звідти й поклали на стілець; тоді Гарріс сів на нього, воно прилипло до штанів, і вони заходились шукати його по всій кімнаті.
— Ну їй же богу, я поклав його на оцей стілець, — сказав Джордж, утупивши очі в порожнє сидіння.
— Я сам бачив, як ти його там поклав, півхвилини тому, — підтвердив Гарріс.
І вони знов почали обходити кімнату, шукаючи масло. Врешті зійшлись посередині й витріщились один на одного.
— Диво, та й годі,— сказав Джордж.
— Якась мана! — погодився Гарріс.
Тоді Джордж обійшов кругом Гарріса й побачив масло.
— Ось де воно весь час було! — обурено вигукнув він.
— Де? — крикнув Гарріс, рвучко обернувшись до нього.
— Та стій, не крутися! — ревнув Джордж і знов забіг ззаду.
Нарешті масло було відліплене від штанів і покладене в каструльку.
Монтморенсі, певна річ, весь час вертівся біля них. Це його життєвий ідеал: плутатись під ногами і щоб його проганяли та лаяли. Коли він зможе упхатись туди, де він не потрібен, і заважати, і своєю набридливістю довести людей до того, що вони в нестямі почипають жбурляти в нього чим попало, — тоді він почуває, що день прожито не марно.
А найвища його мета — це щоб через нього хтось перечепився і потім з годину кляв його. Коли йому щастить досягти цієї мети, він сповнюється просто нестерпною пихою.
І тепер він підбігав і сідав якраз на ту річ, що її хотіли вкладати; і коли Гарріс або Джордж простягали по щось руку, він неодмінно підставляв свій холодненький, вологий писок, бо був твердо переконаний: це саме те, що їм потрібне. Залазив лапою в повидло, розкидав чайні ложечки, удавав, ніби вважає лимони за пацюків, і, вскочивши в кошик, загриз аж три штуки, перше ніж Гарріс устиг влучити в нього сковородою.
Гарріс сказав, що я його підцьковую. Але це була неправда. Такого собаку не треба підцьковувати. Ці витівки підказує йому сама його природа, його первородний гріх.
Пакування скінчили вночі, за десять хвилин до першої. Гарріс сів на кошик і висловив надію, що ніщо не розбилося. Джордж зауважив, що коли щось і розбилось, то вже розбилось, і це міркування видимо втішило його. Він іще додав, що міг би вже й лягати спати. Ми всі були не від того. Гарріс мав переночувати у нас, і ми втрьох пішли нагору, до спальні.