Ми кинули жеребок, із ким Гаррісові спати. Випало — зі мною.
— Ти як любиш спати: від стіни чи скраю? — спитав Гарріс. — Бо я волію від стіни.
Я вдав, ніби не зрозумів тонкого натяку, і сказав, що теж волію спати від стіни.
— Коли вас розбудити, хлопці? — озвався зі свого ліжка Джордж.
— О сьомій, — відповів Гарріс.
— Ні, о шостій, — поправив я, бо мені треба було ще написати кілька листів.
Ми з Гаррісом трохи посперечались, але нарешті поділили різницю надвоє й вирішили встати о пів на сьому.
— Розбуди нас о пів на сьому, Джордже, — сказали ми.
Джордж не відповів, і ми, підійшовши, побачили, що він уже міцно спить. Ми підсунули до його ліжка ванну, щоб він уранці впав у неї, й полягали теж.
Розділ п’ятий
Вранці нас розбудив не Джордж, а місіс Попетс. Вона сказала:
— Ви знаєте, що вже скоро дев’ята година?
— Дев’ята що? — вигукнув я, схопившися з ліжка.
— Дев’ята година, — повторила вона крізь двері.— Я вже думаю, чи не заспали ви.
Я розбудив Гарріса й сказав йому, що вже дев’ята.
— Ти ж хотів устати о шостій, — здивувався він.
— Авжеж хотів, — відповів я. — Чого ти мене не розбудив?
— Та як же я міг тебе розбудити, коли ти не розбудив мене? — обурився він. — А тепер не доберемось до човна раніш як на дванадцяту. Як це ти взагалі надумався прокинутись?
— Еге, — відрубав я. — Твоє щастя, що я надумався, а то б ти проспав тут усі два тижні.
Ми ще кілька хвилин гарикались отак, аж нарешті нас перебило войовниче хропіння з другого ліжка. Цей звук уперше, відколи ми не спали, нагадав нам про Джорджеве існування. Він лежав і хріп — той, хто питав, коли нас розбудити. Лежав горілиць, із роззявленим ротом, підібгавши ноги, і коліна стирчали вгору.
Сам не знаю чому, але я просто шаленію, коли бачу людину, що лежить і спить, коли я вже встав. Мені несила дивитись, як дорогоцінні години людського життя, ті коштовні миті, що вже ніколи не вернуться, марнуються на чисто тваринний сон.
Ось і Джордж із огидних лінощів викидав на вітер неоціненний дар — час, і життя, таке дороге життя, за кожну хвилину якого він колись муситиме дати звіт, утікало від нього не використане. Адже він міг би вже бути на ногах, напихатись яйцями з шинкою, дражнити собаку або загравати зі служницею, замість валятись на ліжку в тупому забутті.
Думка про це була нестерпна. Здається, вона вразила нас обох, мене й Гарріса, в ту саму мить. Ми вирішили врятувати Джорджа, і ця висока мета змусила нас забути власну суперечку. Ми кинулись до Джорджа й стя-гли з нього ковдру. Гарріс ляснув його капцем, я крикнув йому в вухо, і Джордж прокинувся.
— Що таке? — безтямно спитав він, сівши в постелі.
— Вставай, лежню товстобокий! — загорлав Гарріс. — За чверть десята.
— Що? — вереснув Джордж, сплигнув з ліжка і ляпнувся у ванну. — Який це дідько тут її поставив?
Ми зауважили, що він же не сліпий і мусив бачити ванну.
Ми повдягались, а коли дійшло до наведення остаточного полиску, згадали, що вчора запакували й щітку для волосся, й гребінець, і зубні щітки (я певен, мене та зубна щітка зжене зі світу), і довелося спускатись у вітальню, розкривати валізу й шукати їх. А як упоралися з цим, Джорджеві забаглося бритви. Ми сказали, що сьогодні йому доведеться обійтись без гоління, бо ще раз розпаковувати валізу для нього чи й для будь-кого ми не будемо.
— Не дурійте, — відповів він. — Як же я поїду в Сіті неголений?
Звичайно, для Сіті це була б велика кривда, але яке нам діло до чужих страждань? Гарріс сказав у своїй трохи вульгарній, простацькій манері, що Сіті кат не візьме.
Тоді ми спустились у вітальню снідати. Тим часом Монтморенсі запросив ще двох собак проводжати його, і вони знічев'я гризлись на ганку. Ми вгамували їх парасолькою і сіли за котлети й холодну печеню.
— Як слід поснідати — це велике діло, — сказав Гарріс і почав з двох котлет, пояснивши, що хоче з'їсти їх, поки вони гарячі, а печеня може почекати.
Джордж заволодів газетою й перечитав нам уголос усі повідомлення про нещасливі випадки з човнами і прогноз погоди. Прогноз був такий: «Холодно, дощ із припиненням надвечір (якого ще гіршого прогнозу чекати?), місцями гроза, вітер східний, помірний до сильного, область зниженого тиску над центральними графствами, Лондоном і Ла-Маншем. Барометр падає».