Чи так само буде й у майбутньому? Чи завжди сьогоднішніми коштовностями будуть учорашні дешеві дрібнички? Чи стоятимуть на камінах у вельмож дві тисячі якогось там року ряди наших розмальованих синім кольором тарілок? Чи білі чашки з золотим обідком зовні й прегарною золотою квіткою невідомого ботаніці виду всередині, що їх тепер так легковажно б’ють наші служниці, колись будуть старанно склеювати і ставити на спеціальну поличку, а порох із них витиратиме тільки господиня дому власноручно?
Ось, приміром, порцеляновий песик, що прикрашує спальню в моїй мебльованій квартирі. Сам він білий. Очі в нього блакитні. Писочок ніжно-рожевий, з чорними крапочками. Голівку він держить неприродно прямо, вираз у нього по-ідіотському блаженно-ласкавий. Мені він не подобається Як мистецький твір він мене просто-таки дратує. Мої легковажні приятелі глузують із нього, і навіть сама господиня не любить його, а виправдовується тим, що прийняти його незручно, бо це, мовляв, тітусин подарунок.
Але більш ніж імовірно, що через двісті років цього песика — з відбитими лапками й хвостом — звідкись відкопають, і продадуть як старовинну порцеляну, і поставлять у засклену шафку. І люди ходитимуть кругом та вихвалятимуть його, дивуючись ніжному кольорові писка та розмірковуючи про те, який, напевне, гарний був загублений кінчик хвоста.
Ми в наш час не бачимо краси цього песика. Ми занадто звикли до нього. Він для нас такий, як захід сонця чи зірки на небі: нас не приголомшує їхня краса, бо ми їх бачимо надто часто. Отак воно є і з цим порцеляновим песиком. А в 2228 році люди млітимуть від захвату, дивлячись на нього. Виробництво таких песиків стане доти забутим мистецтвом. Наші предки сушитимуть голову, як ми їх робили, й дивуватимуться, які ми були розумні. Нас із любов’ю називатимуть «тими чудовими давніми майстрами, що жили в дев’ятнадцятому сторіччі й ліпили таких порцелянових песиків».
Вишивку, що її наша старша дочка робила на уроці рукоділля, називатимуть «гобеленом епохи Вікторії» і оцінюватимуть фантастичною сумою. Білі з синім пивні кухлі з сьогоднішніх придорожніх шинків колись будуть вишукувати, вищерблені й розколоті, і продавати на вагу золота, й багаті люди питимуть із них найдорожчі вина. Туристи-японці поскуповують усі «подарунки з Ремсгіта» і «згадки про Маргіт», які збережуться доти, і вивезуть їх до Ієддо як англійські старожитності…
Нитка моїх міркувань раптом урвалась, бо Гарріс кинув весла, зсунувся з лавки назад і впав на спину, задерши вгору ноги; Монтморенсі заскавчав і перекинувся через голову, а кошик, що стояв зверху, підскочив, і з нього посипалось усе.
Я трохи здивувався, але не розсердився. Я тільки сказав досить добродушно:
— О! А це що таке?
— Що таке? Ах ти ж…
Ні, мабуть, не варто повторювати, що сказав Гарріс. Я справді був винен, не заперечую; але ніщо не може виправдати різкості й брутальності висловів, надто в устах людини, шо може похвалитись таким добрим вихованням, яке дістав, наскільки мені відомо, Гарріс. Я задумався про інше і, цілком природно, забув, що повинен стернувати. Результат був той, що чимала частина нашого човна опинилась на сухому. Якусь хвилину нам важко було сказати, де кінчаємось ми і де починається лівий берег Темзи, але кінець кінцем ми те зрозуміли і відокремились від берега.
Одначе Гарріс сказав, що він гріб уже доволі і час попрацювати мені. Тому я зійшов на берег, узяв буксирну линву й потяг човен далі, повз Гемптон-Корт. Який гарний старий мур тягнеться там понад річкою! Щоразу, минаючи його, я дивлюсь на нього з великою втіхою. Такий принадний, барвистий, милий старий мур! Чарівну картину він являє, прикрашаний цятками лишайників, і зеленим мохом, і молоденьким пагінцем винограду, що несміливо визирає ось тут через верх, цікавий побачити, що робиться на сповненій життя річці, і суворим старим плющем, що чіпляється за камінь он там далі. На кожних десяти ярдах того старого муру можна розрізнити півсотні відтінків. Якби лиш я вмів малювати, володів слівцем, пензлем і фарбами, я б зробив прегарний етюдик із того муру. Я часто думав, що радо жив би в Гемптон-Корті. У нього такий мирний, спокійний вигляд, і так приємно потинятись по ньому рано вранці, коли ще не людно.
А втім, навряд чи був би я задоволений, якби мені справді довелось там жити. Там, певне, страшенно похмуро, моторошно й гнітюче вечорами, коли лампа відкидає таємничі тіні на обшиті темним деревом стіни, а в холодних кам’яних коридорах лунає чиясь далека хода, то наближаючись, то завмираючи, і тоді лише биття вашого серця порушує мертву тишу.