Дівчата теж можуть справляти непогане враження в човні, коли гарно вбрані. По-моєму, нема нічого привабливішого, ніж вибраний зі смаком човновий костюм. Але «човновий костюм» — от якби це зрозуміли всі дами! — має бути костюмом, який можна носити в човні, а не тільки під скляним ковпаком. Уся прогулянка буде зіпсована, якщо у вас у човні є дами, що весь час думають більше про своє вбрання, ніж про саму прогулянку. Якось я мав нещастя везти човном на пікнік двох таких панночок. Ото була морока!
Обидві вони вбралися прегарно: шовк, мережива, квіти, стрічки, легенькі черевички, білі рукавички. Але вбралися для фотографічного ательє, а не для пікніка на річці. На них були «човнові костюми» з французького журналу мод. Безглуздо виряджатися в такому туди, де є справжня земля, вода й повітря.
Перш за все ті панночки вирішили, що човен брудний. Ми повитирали для них усі лавки й запевнили їх, що тепер уже скрізь чисто, але вони не повірили. Одна тернула сидіння пальцем у рукавичці й показала той палець другій; обидві зітхнули й сіли з такими мінами, мов ранньохристиянські мучениці, що намагаються вигідніш умоститись на вогнищі. Коли гребеш, не буває без бризок, а тут виявлялося, що одна крапля води може зовсім згубити такий костюм. Плями нічим не можна вибавити, вона лишається навіки.
Я був загрібним. Я намагався гребти якомога обережніше. Заносячи весла, піднімав їх на два фути над водою, після кожного гребка вичікував, щоб з весел стекла вода, а занурюючи їх, вибирав на воді найрівніше місце. Носовий незабаром сказав, що не може змагатись зі мною в майстерності і, якщо я не заперечую, сидітиме тихо й вивчатиме мій стиль веслування. Мовляв, він його дуже зацікавив. Та, незважаючи на всі мої зусилля, я не міг устерегтися, щоб ні разу не бризнути на вбрання дівчатам.
Вони не скаржились, тільки тулились одна до одної й стискали губи, а коли на них падала крапля, здригались і щулились. їхнє безмовне страждання свідчило про велич душі, але мене воно нервувало. Я занадто чутливий. Я почав гребти неспокійно, поривчасто і що дужче намагався не бризкати, то дужче бризкав.
Нарешті я здався: сказав, що пересяду в ніс. Носовий теж думав, що так буде краще, і ми помінялись місцями. Панночки, бачивши те, мимовільно зітхнули з полегкістю і на хвилинку повеселішали. Бідолашні! Краще б уже терпіли мене. Бо новий загрібний був веселий, легковажний, товстошкурий хлопець і чутливості мав не більше, ніж цуценя ньюфаундлендської породи. Його можна було з годину пронизувати лютим поглядом, а він навіть не помічав, а як і помічав, то не дуже бентежився. Він відразу гребонув різко, замашисто, збивши цілі снопи бризок, що обсипали човен, аж уся наша компанія вмить повипростувалась на лавках і застигла. Коли па вбрання тих двох панночок потрапляло більше пінти води, він з милою усмішкою казав: «Ох, вибачте», — і пропонував хусточку — витерти воду.
— Нічого, нічого, — мимрили бідні дівчата, і нишком прикривались пледами та жакетами, і намагалися захиститись від бризок своїми мереживними парасольками.
За їжею вони теж натерпілись. їх умовляли сісти на траву, а трава була запорошена; і стовбури дерев, на які їм радили спиратись, видимо вже кілька тижнів не бачили щітки; отож вони простелили долі хустинки й сіли на них, випростані, як свічки. Хтось, обносячи всіх накраяним м'ясним пирогом на тарелі, спіткнувся об корінь, і пиріг полетів на землю. Панночкам пощастило: на їхнє вбрання не попало нічого; але цей випадок нагадав їм про нову можливу небезпеку, і після того, коли хто-небудь ніс щось таке, що могло впасти й забруднити їх, вони стежили з дедалі більшою тривогою, аж поки він не сідав.
— Ну, дівчата, — весело звернувся до них наш носовий, коли скінчили їсти, — тепер ваша черга: помийте весь посуд.
Спочатку вони його не зрозуміли. А коли збагнули, що він має на увазі,— сказали, що вони не вміють мити посуд.
— О, я вас хутко навчу! — вигукнув він. — Це таке цікаве діло! Ляжте на… тобто я хочу сказати — перехиліться з берега й полощіть посуд у воді.
Старша з сестер тоді сказала, що їхнє вбрання навряд чи годиться для такої роботи.
— Нічого, згодиться! — безтурботно відказав він. — Підтикайтесь, і все.
І таки примусив їх перемити посуд. Запевнив, що в цьому найбільша принада пікніка. «Дуже цікаво», — відповіли вони.
Потім я часто задумувався: чи справді той юнак був такий тупуватий, як ми думали? Чи, може, він… та ні, ні, неймовірно: він мав такий наївний, дитячий вираз обличчя!
Біля гемптон-кортської церкви Гарріс захотів зійти на берег, сходити подивитись на могилу місіс Томас.