— А хто така місіс Томас? — спитав я.
— Звідки я знаю? — відповів Гарріс. — Якась жінка. Я чув, що у неї цікавий надгробок, і хочу його побачити.
Я не погодився. Не знаю, може, це в мене якась вада, але я не такий, як усі: я ніколи не любив роздивлятись надгробки. Я знаю, що так годиться: тільки-но попадеш у якесь село чи містечко, зразу бігти на цвинтар і розглядати могили. Але я завжди відмовляю собі в такій розвазі. Мені зовсім не цікаво лазити по темній, холодній церкві за якимсь ядушним стариганом і читати надгробні написи. Навіть вигляд уламка бронзи, вмурованого в камінь, не сповнює мене тим, що я називаю справжнім щастям.
Я шокую поштивих церковних сторожів тим, що можу лишатися байдужим перед найзворушливішими епітафіями і без ніякого інтересу ставлюсь до генеалогії місцевих родів, а моє неприховане прагнення скоріше опинитись надворі ображає їх до глибини серця.
Якось, одного золотого, сонячного ранку, я стояв, зіпершись на невисоку кам'яну огорожу маленької сільської церкви, курив і з глибокою, тихою радістю споглядав повну краси і спокою картину: обвиту плющем стару, сіру церкву з химерно різьбленим дерев’яним порталом, обсаджену високими берестами білу дорогу, що зміїлась по узгір’ю, спускаючись у долину, і вкриті соломою хатини, що визирали з-за старанно підстрижених живоплотів, і срібну річку на самому дні долини, і лісисті пагорби за нею.
Краєвид був прегарний. Такий ідилічний, поетичний, він надихав мене на чисті й високі думки. Я почував, що не хочу більше бути грішним і зіпсутим. Я оселюся тут, і ніколи не зроблю нічого поганого, 1 житиму бездоганним, праведним життям, і сивина посріблить мою голову, коли я постарію, і таке інше.
В ту хвилину я пробачив усім моїм друзям і родичам їхню гріховність і нечестя й благословив їх. Вони не знали, що я їх благословляю. Вони йшли далі своїм недостойним шляхом, несвідомі того, що роблю я для них у цьому далекому мирному селі. Але я це робив, і мені хотілося, щоб вони про це дізнались, бо я прагнув зробити їх щасливими. Я весь віддавався таким прекрасним і добрим думкам, коли раптом мене збудив із задуми писклявий, пронизливий голос, що вигукував:
— Іду вже, йду, пане! Зараз буду. Не хвилюйтесь, пане, потерпіть трошки, я вже йду!
Я звів очі й побачив лисого старигана, що шкутильгав через цвинтар до мене. В руці він мав здоровенну в'язку ключів, що дзенькали й бряжчали за кожним його кроком.
Я з безмовною гідністю відмахнувся від нього, але він шкутильгав далі, раз у раз погукуючи вискучим голосом:
— Іду, йду, пане. Вже йду. Ноги старі, не такий моторний став, як був колись. Ось сюдою, пане.
— Дайте спокій, діду, не в’язніть, — відказав я.
— Я поспішав, як міг, пане, — запевнив він. — Моя стара оце тільки вас побачила. Йдіть за мною, пане.
— Дайте спокій, — повторив я. — Відчепіться, поки я не переліз через огорожу й не витрусив з вас духу.
Стариган очевидячки здивувався.
— Ви не хочете подивитись на могили? — спитав він.
— Ні, не хочу, — відповів я. — Я хочу стояти тут, зіпершись на оцей старий, міцний мур. Ідіть собі, не заважайте. У мене в голові повно прекрасних, чистих думок, і я хочу, щоб вони лишалися зі мною, бо так мені гарно. Не вештайтесь тут, не зліть мене, не розганяйте моїх найкращих почуттів своїми дурними надгробками. Ідіть собі, знайдіть когось, хто вас недорого поховає, і я оплачу половину витрат.
На хвильку дід сторопів. Протер очі й пильно придивився до мене. Зовні я був цілком схожий на людину, і він нічого не міг уторопати.
— Ви не тутешній, еге? — спитав він. — Ви тут не живете?
— Ні, не живу, — відповів я. — Якби я жив тут, ви б тут не жили.
— Ну, то значить, ви хочете подивитись на надгробки, — не вгавав стариган. — На могили. Ну, де люди поховані, розумієте? На домовини.
— Брешете, — відказав я вже трохи роздратовано. — Я не хочу бачити надгробків. Навіщо мені ваші надгробки? У нас є свої — у нашої родини. Он у мого дядька Поджера на Кенсел-Грінському кладовищі такий надгробок, що ним уся околиця пишається. А в дідуся в Бау такий склеп, що туди вісім душ відразу можуть зайти; а в двоюрідної бабусі Сюзен цегляна могила на кладовищі в Фінчлі, і в головах камінь, а на ньому вирізьблене опукло щось таке, ніби кавник, а кругом обкладено шестидюймовими плитами з білого каменю, — знаєте, скільки грошей на все те пішло? Коли мені захочеться подивитись на могили, я йду туди й дивлюся скільки схочу. А чужих могил мені не треба. Коли вас самого поховають, я приїду подивлюсь на вашу морилку. А більше я нічого не можу для вас зробити.