— Дякую, — сказала Кіра. «Але це не так».
Їм потрібно було йти на чверть зміни до Ойкоса. Вони швидко прибралися. Краєм ока Кіра помітила, що Лізабель на мить відвернулася і витерла місце, яке маленька Дрізд пропустила раніше.
Ну, поки що робота зроблена.
Бігун з «Тигрів», наймолодших хлопчиків, увірвався в столову саме тоді, коли вони прибирали тарілки. Він перестрибував з однієї ноги на іншу в нервовому нетерпінні, поки Кіра не повернулася, щоб побачити його, а тоді випалив: «Сержант Гарріман просить Горобців в ангар Віктрікс, будь ласка!»
Сержант було ввічливим званням начальника Ойкосу. «Ми зараз прийдемо», — сказала Кіра. «Вільний».
Гарріман, великий старий солдат з сивим волоссям і початком лисини та блиском давнього покращення зору в його очах чекав, коли вони підбігли до гігантських металевих дверей, що відкривалися в ангар Віктрікса. — Ось і ви, — сказав він. Він передав Кірі картку-ключ і планшет з порожнім журналом для зберігання. — Комора шістнадцять, — сказав він. «Розберіть, складіть каталог та упакуйте. Ідіть, діти».
Кіра привіталася. «Сержант».
Інші Горобці штовхали один одного й перешіптувалися. Розбирання, каталогізація і упаковка — це був наказ на захоплені ворожі космічні кораблі. Патруль Віктрікс зіткнувся з окремим вторгненням і здобув перемогу. Що там було? Товсте дурне торговельне судно, що перевозило предмети розкоші, було найімовірнішою жертвою, але два роки тому «Скіфіки» привели справжній винищувач, який весь час скиглив всередині про накази Мудрості, витончена вбивча машина, яку Кіра бачила лише раз, перш ніж Системники розібрали її.
«…або шоколад», — почула вона, як Вікі прошепотіла Арті, і трохи закотила очі.
Вони пірнули в ангар через службовий люк. На сторожі була варта Віктрікса: Кіра знову віддала честь, вони злегка кивнули й помахали Горобцям проходити. Один із них курив сигарету. Він забрав її з губ, щоб усміхнутися їм — ні, саме Лізабель. Вона була занадто мала, щоб бути корисною в бою, але вона була гарненькою. Тютюн був розкішшю, тому ці люди, ймовірно, були у сутичці і вижили. Не дивно, що вони були веселі.
Ангар Віктрікс, один із чотирьох, був довгою печерою, що пірнала глибоко в планетоїд станції Гея. Унизу, біля основи довгого спірального кам’яного пандуса, лежав масивний металевий корпус мертвого корабля. Колись Віктрікс перевозив тисячі людей через порожнечу, щоб підкорювати дивні світи. Шматки його корпусу зникли, їх забрали для будівництва станції. Те, що залишилося, було погнуте та спотворене після удару гравітаційної зброї. Доповнення дредноута з легких ядерних боєприпасів і кругляків «Ісаак» тепер стало основою головної оборонної батареї, розташованої за межами атмосферного ущільнення ангара. Більшу частину ангару заповнювали винищувачі в любовно відполірованих підставках. Це були машини на одну чи дві людини, малої дальності, за останнім словом техніки ще до народження Кіри: колись вони повністю заповнювали черево знищеного дредноута.
Біля верхньої частини ангару було щось чуже.
Кіра відчула, як решта Горобців сповільнилася і згуртувалася навколо неї.
Захоплений корабель маджо не був торговцем, хоча їм довелося використати одну з малих люльок для великих торгових кораблів, щоб тримати його. Він мав витончені небезпечні лінії винищувача, але був більш ніж удвічі більшим. Охоронці Віктрікса, які вартували, були карликові поряд з ним. Кіра примружила очі, розглядаючи його. Вона ніколи не бачила нічого настільки божевільного: весь корпус був пофарбований у екстравагантні, марнотратні вихори яскравих кольорів, червоних, синіх і золотих.
Під інопланетним кораблем, прикутий наручниками до стійок люльки, був маджо. Обидві його руки були сковані наручниками над головою. Кіра не впізнала виду. Вона ніколи не бачила нікого подібного в агоге. Його гребінь, зроблений із тонких білих хвостиків, прилягав до черепа, повідомляючи щось схоже на жест страху. Його занадто великі очі були дуже блідо-сріблястого кольору. Кіра витріщилася на нього.
Обидва солдати Віктрікса намагалися охороняти його, не дивлячись на нього. Кіра не могла їх звинувачувати. «Чому ця річ досі жива?» — зажадала вона.
Маджо підняв голову, і його гребінь трохи піднявся вгору. Чітко, але з дивним акцентом, він сказав на Т-стандарті: “Бо якщо ви мене вб’єте, мій дуже гарний корабель вибухне ще до того, як той, хто видає себе за вченого в цьому трагічному місці, зможе навчитися на ньому чогось корисного”.
«Замовкни», — сказав охоронець і вдарив його рукою ззаду по голові.
«Будь ласка, пам’ятайте, що я далеко не такий міцний, як людина», — сказав маджо після того, як кілька секунд важко дихав. Біля його лівого ока, наче гігантська квітка, розцвітав пурпурний синець.